Експансія-I

Семенов Юлиан Семенович

— От ви собі й суперечите, — зауважив Роумен, — виходить, правда моя, якщо лідера фашизму підтримували вожді соціалістів…

— Він тоді не був лідером фашистів, Пол. Він став ним через дванадцять років, під час кризи, викликаної війною. Тоді, в еміграції, він не був фашистом, тоді він думав лише про те, де і з чиєю допомогою він може стати Муссоліні. Саме тому він рветься в редактори вкрай лівого журналу Італії «Класова боротьба», саме тому друкує на його сторінках викривальні статті проти буржуазії — чим дошкульніше нападаєш на сильного й багатого, тим більшого авторитету набуваєш серед слабого й бідного… А їх багато, бідних, куди більше, ніж багатих, вигідне поле для рекрутування резервів; менше науки, ніяких доказів, геть логіку; головне — почуття, фраза, ореол — повалення… Ви кажете «соціалізм»… Мені довелося супроводжувати Шелленберга у Рим, коли він їхав туди зав'язувати дружбу з секретною службою дуче напередодні візиту фюрера до Італії… Перед тим як їхати туди, я попрацював у довідково-архівній службі СД… І знайшов цікаві висловлювання Муссоліні: «Я прославляю індивідуума. Все інше — не більше як проекція його розуму й волі». По-вашому, це твердження має причетність до соціалізму? «Немає нічого справжнього, все дозволено! Це буде девізом нового покоління!» Або: «Я ненавиджу здоровий глузд і ненавиджу його в ім'я життя і мого незнищенного смаку до авантюр». «Маса любить сильних людей. Маса — це жінка». «Про соціалізм я маю варварське уявлення. Я сприймаю його як найбільший акт заперечення і руйнування, який коли-небудь реєструвала історія!» Як? Це має причетність до того соціалізму, який визначено його творцями? «Якщо соціалізм не хоче вмерти, він мусить набратися сміливості бути варварським». Нічого собі,

правда? Треба з'ясувати собі справжні філософські концепції, на яких сформувався Муссоліні, по-перше, і зрозуміти, чому він дістав трибуну в лавах соціалістичної партії, по-друге. Почну з другого. Соціалісти переживали ідейний розбрід. Реформізм, тобто пристосовництво до існуючого, робили партію хисткою, вона була згодна на будь-які компроміси, аби тільки втриматися на плаву політичного життя. То чому все-таки трибуну захопив не хтось там, а саме Муссоліні?

Відповідь можемо мати лише в тому разі, якщо проаналізуємо першу позицію. Не скучно?

— Зовсім ні.

— Можна продовжувати?

— Не крутіть.

— Не буду… Так от, працюючи в секретному довідково-архівному підрозділі СД, я ознайомився з відомостями про те, на чому — реально, а не з чуток — сформувався Муссоліні. Агентура повідомляла, що Муссоліні не Маркса штудіював, і не Енгельса, і не Каутського з Бернштейном, не Плеханова її не Леніна, а Штірнера і Ніцше, творців школи егоцентричного насильства над тими, хто тебе оточує. Потім він узявся вивчати Бергсона, його теорію інтуїції, тобто теорію примату особистості над законами розвитку суспільства і теорію месіанства індивіду, його влади над собі подібними. А вже після цього він почав угризатися у вчення Сореля, для якого єдиною формою досягнення поставленої в житті мети було насильство. Не наука, повторював він Сореля, може завоювати масу, а міфи, які я створю для неї. Міфи легко запам'ятати, вони апелюють до почуттів плебсу. А вже потім поряд з Муссоліні з'явилися нові філософи, такі, як Папіні та Прецоліні, що найбільше говорили про велику таємницю італійської душі, про трагедії великого Риму, про необхідність боротьби за повернення легенди. Але як це робити? Відповідь підказав Парето: «На зміну віджилих еліт мають прийти нові. Масою правлять обранці, маса схиляється перед силою й словом, висловленим як одкровення від нової віри. Коли правлячий клас вичерпав свої сили управляти юрбою людей, його треба скинути, щоб зайняти його місце; з плебсом не можна розмовляти голосом розуму. Він сприймає лише наказ і обіцянку». Муссоліні всмоктував ці концепції, але, будучи людиною спритною, дуже добре розумів, що не настав ще час відкрито показати себе у цій новій позиції, спершу треба було стати в лавах партії соціалістів, завоювати там лідерство, а вже потім — у слушний момент, за сприятливих обставин — заявити себе вождем своєї доктрини. І цей момент настав, коли грянула війна. Саме тоді він порвав з соціалістами, і перший це вітав вождь італійських націоналістів Прецоліні, який проголосив: «Нарешті велична натура Муссоліні позбавилася соціалістичної наклейки!» Зразу після того, як Муссоліні виключили з рядів соціалістів, міністерство закордонних справ Італії, яке цуралося досі «лівого революціонера», налагодило з ним таємний контакт. Муссоліні одержує гігантські субсидії від фірми «Едісон», частково, до речі кажучи, ваш капітал, від «Фіата»; саме ці фірми оформляють для нього купчу на видання газети «Поноло'д'Італія». Таємні емісари французького уряду передали йому майже мільйон — як же, соціаліст закликає до вступу Італії у війну проти Німецької імперії! Між іншим, і російський уряд налагодив з ним контакт. Він запропонував свої послуги агентові царя Геденштрому, попросивши за це мільйон франків. Поки Петербург роздумував, Муссоліні перекупили інші сили. І лише після того, як його купили, після того, як він став володіти касою втричі більшою, ніж каса партії соціалістів, він проголосив створення «загонів революційної дії». Знаєте, як буде по-італійськи «загін», «об'єднання»?

— Ні.

— «Фаші». Звідси й термін «фашизм». Розповідати далі?

— Розповідайте.

— «Пополо'д'Італія» перестала бути органом соціалістичної партії, але стала безпартійною газетою «бійців та виробників». Із соціалізмом усе покінчено, причому я маю на увазі слово, термін, визначення, а не ідею, про ідею ми вже говорили. Почалося зближення з буржуазно-аристократичною елітою. Йому це було конче потрібно, без підтримки клубу, в якому зберігалися традиції «італійського духу», — правда, я не знаю, чи був такий, я взагалі не розумію, що таке «дух нації», — він не міг би реалізувати себе як вождя. Що він міг запропонувати клубу традиційно сильних, тобто багатих? Тільки одне: «Я, Муссоліні, зобов'язуюсь навести в країні порядок, дати вам гарантію спокійного життя, а взамін ви надаєте мені титул вождя і коронуєте «дуче національного порядку». Хто міг встановити в Італії порядок? Хто міг урятувати від безмежної парламентської демократії, де зчіплювалися думки талановитих честолюбців? Тільки той, хто піднявся на гребені народного незадоволення, хто навчився управляти масою і хто зможе повести її туди, куди вигідно тим, хто живе у палацах і дуже не хоче переселятися звідти в халупи. Правий політик не зможе повести за собою знедолених, це розуміли в клубах еліти. Військова диктатура потрібна на обмежений строк. Вихід один: приручити Муссоліні, дати йому вкусити влади, діставши запевнення від колишнього соціаліста, що майнові відносини залишаться такими, як і були. І Муссоліні виступив перед елітою. Повторюючи слова французького філософа Лебона, який поглибив Ніцше, він виголошував: «Цивілізації створювалися й оберігалися невеличкою купкою інтелектуальної аристократії, а не юрбою. Сили юрби спрямовані лише на руйнування. До того ж юрба здатна сприймати ті ідеї, які спрощені до краю. Щоб повести за собою масу, треба звертатися не до розуму — вона позбавлена його, — а до уяви. Юрба топче слабих і схиляється перед сильними. Тип героя, який приваблює плебс, нагадує Цезаря, шолом якого сліпить своїм блиском, влада вселяє повагу, а меч примушує юрбу боятися! Для того щоб управляти масою, має визначитися еліта. Є два роди еліт: левів і лисиць. Початок двадцятого століття — це занепад влади лисиць, настала пора еліти левів. Дев'ятнадцяте століття було століттям розуму, інакше неможливо було створити капітал. Зараз настав час не розуму, а інтуїції! Є інтелектуальна інтуїція, а є містична. Я стою на грунті останньої! Я готовий сказати своє слово проти демократичного виродження і гуманітарних вивертів інтелігентів! Людина за своєю природою слабка й погана, і коли вона здатна чогось досягти, то лише завдяки страху. Я введу покарання за ледарство. Страйки й демонстрації буде нещадно припинено. Мене критикуватимуть ті, з ким я починав. Що ж, я примушу їх замовкнути, усі методи хороші в ім'я того, щоб у країні переміг порядок! Класів немає, це вигадка марксистів! Є нація, тільки нація й нічого, крім нації!»

— Ви вважаєте, що Муссоліні був таким же націоналістом, як і Гітлер?

— Можливі модифікації. Усе-таки не можна не зважати на багатокрів'я Італії, але ідею національного соціалізму, чи — попервах — «окопного», перший проголосив саме Муссоліні. Він був конче потрібен для воєнного комплексу, який одержав величезні прибутки після війни, ці люди розуміли, що їх мало, що вони потребують захисту того, за ким іде маса, і вони на нього поставили. У них не було вибору: робітники страйкували, влада не знала, як задовольнити їхні економічні вимоги, не зачіпаючи інтересів воєнних промисловців, приклад Росії був у всіх на вустах, хмари скупчувалися, загроза соціальної революції була очевидна. Промисловці створюють «антибільшовицькі організації», платять військовим, які навчають найманців, але роз'єднані загони — це ніщо, крапля в морі. Силу можна знищити тільки силою. Суспільство розшаровувалося, потрібний був лідер, який задовольнить і воєнних промисловців, і робітників. Начебто несполучно, хіба не правда?! Однак ця несполучність була удавана. Промисловців влаштувало те, що Муссоліні повів робітників у атаку не на банки й палаци мільйонерів, а на парламент і демократію, народ стомився від злиднів та дискусій, народ хотів певності. От він її й дістав. Як завжди, в лівому таборі йшла сварка з приводу принципів, на яких може відбутися об'єднання з буржуазною демократією, як завжди, не було єдності, як завжди, людей мучили дебатами, а Муссоліні пішов зі своїми фашистами на Рим і взяв його без бою. Точніше кажучи, він і не брав його: воєнні промисловці, банкіри й армія примусили короля віддати йому владу: «похід на Рим» потрібен був як міф, бо, як визнавав Муссоліні, не логіка править масою, а саме легенда… Ну, а вже після того як він сів у кабінет прем'єра, після того як у його руках опинилася армія, поліція, флот, зв'язок, залізниці, не

дуже й важко було усунути ідейних противників і доручити своїм борзописцям створити культ «рятівника нації». Свободу слова визнали. непотрібною, кордони закрили, газети підпорядкували цензурі, страйки заборонили, недовір'я звели в принцип — фашизм виявив своє обличчя… Згодні з такою версією?

— У чому ви вбачаєте відмінність між націонал-соціалізмом Гітлера і фашизмом Муссоліні? — спитав Роумец.

— Вона номінальна. Гітлер був ще менш освічений, він взагалі вийшов з люмпенпролетаріату, усвідомив свою бездарність у живопису, це, мабуть, у душі зламало його, звідси — жорстокість, культ крові й ненависті… Як кожна некомпетентна людина, Гітлер не вірив логіці й зневажав науку. А оскільки в той час, коли Гітлер вийшов на старт, у Німеччині безчинствував культ насильства, як реакція на страхіття війни, оскільки інтелектуальна еліта була роз'єднана, оскільки економіка руйнувалася, викидаючи на вулицю мільйони робітників, що стали ізгоями суспільства, оскільки освічених людей було мало — більшість, яка прислухалася до істеричного слова, ринулася за тим, хто говорив звичне й зрозуміле: «В усьому винні євреї! В усьому винні більшовики!»

— Зараз ви, очевидно, почнете мене переконувати, що й Гітлера привели до влади товстосуми… Щось не в'яжеться: товстосуми, яких я не люблю, як кожна інтелігентна людина, — цілком мислячі люди. Мабуть, ви насамперед маєте на увазі промисловців, навіщо їм було допомагати тому, хто нацьковує на них масу?!

— Маса була тією силою, якою Гітлер торгував: «Я можу ними управляти, а ви — ні. Хочете бачити мене фюрером, хочете мати гарантію, що я врятую Німеччину від більшовицької революції, — приймайте мене таким, який я є, я обіцяв вам спокійну роботу й недоторканність ваших рахунків у банках». До речі, англійський нафтовий король Детерінг передав Гітлеру напередодні виборів до рейхстагу майже двадцять мільйонів марок. Невже ви серйозно думаєте, що без підтримки Ялмара Шахта і віце-канцлера Папена фюрер міг прийти до влади? Вони віддали йому владу, як і Муссоліні. Але товстосуми дуже боялися досвіду Росії. Шахт і Папен нічого так не боялися, як російського експерименту, де гасло «Мир — хатам, війна — палацам» стало практикою життя…

— Ви часом не перебуваєте в комуністичній партії?

Штірліц знизав плечима, закурив і спитав:

— А коли так — що тоді?

— Вас завербував Кремль з кінці сорок четвертого?

— А коли ще раніше? — Штірліц посміхнувся. — Тоді що?

— Ви сказали: вам відомо, як допитували в гестапо… Якщо вас катували, то хто? Коли? За що?

— На всі запитання я не відповім, але на запитання «за що?» згоден відповісти… Я дещо зробив для того, щоб допомогти зірвати сепаратні переговори Аллена Даллеса з Карлом Вольфом… У Швейцарії в сорок п'ятому…

— Значить моя інтуїція, — Роумен хмикнув, — не підвела. Вас завербували комуністи. Кому, як не їм, було вигідно зірвати ці переговори?

— Дивно… Мені здавалося, що найбільше в цьому була зацікавлена Америка… Стати країною, яка йде на змову з Гіммлером? Від цього досить важко відмитися… Мені здається, я працював на вас не менше, ніж на росіян… Питання престижу в політиці — питання немаловажне…

— І для того, щоб ви допомогли нам зберегти реноме найчеснішої і найреспектабельнішої держави, ви вбили нещасну Фрайтаг, дорогий штандартенфюрер Штірліц?

— Давно знаєте моє прізвище?

— А ви як думаєте?

— Я думаю, вам сказали про це зовсім недавно.

— Мені сказали про це після того, як ти, фашистський перевертню, почав стежити за моїми друзями…

— Красивий, веснянкуватий агент Кемпа — ваш друг? — здивувався Штірліц і потягся за сигаретою, але він не встиг узяти її з пачки, бо Роумен ударив його кулаком в лоб і повалив горілиць…

ГАРАНТОВАНА ТАЄМНИЦЯ ЛИСТУВАННЯ-ІV

«М-ру Полу Роумену

Посольство США в Іспанії

Дорогий Пол!

Елізабет і я щиро поздоровляємо з Крістою. Бог почув тебе і виконав твоє прохання: розумна, голубоока і з веснянками, саме про таку дівчину ти мені писав в одному з своїх послань. Щастя вам і добра.

З приводу будинку на березі океану. Можна підшукати.

Правда, ціни досить високі, як-не-як ми живемо в Голлівуді, а не десь там. Я подивився три котеджі, один з басейном, шість кімнат, дорого, але можна взяти на виплат, другий — холостяцький, там тільки спальня та хол, зате величезна веранда, метрів сорок, цей дешевший, але просять усі гроші одразу. Третій треба ремонтувати, його арендували німецькі й французькі емігранти, зовсім запустілий, вони помалу складають чемодани, з роботою погано, антифашистська продукція зараз не має такого попиту, як у сорок четвертому, тому люди вирішили повернутися до своїх розбитих вогнищ у Європі.

Я замовив фотографії трьох цих будинків, надішлю тобі з наступною поштою.

Твоєї поради з приводу суперечок я послухався й дотримуватимусь її неухильно. Твоя правда: усе вирішує осередок щастя, у ньому народжується мир і довір'я, саме те, чого позбавлена більша частина людства.

До речі, про Вренкса. Він не одержав жодного листа з тієї країни, яку ти мав на увазі. Він писав туди п'ять разів, але не одержав жодної відповіді. Твою рекомендацію я йому передав, це його дуже здивувало, але все-таки він подякував і пообіцяв про все подумати. Назавтра він подзвонив мені й спитав, чи можу зробити люб'язність надіслати його листа разом з моїм. Я відповів, що мій лист до тебе йде так само, як усі звичайні листи, це тільки ти мені надсилаєш кореспонденцію з дипломатичною поштою.

У мене дуже багато новин, але я зрозумів з твоєї попередньої звісточки, що краще поговоримо про все це при нашій зустрічі. Якщо я тебе зрозумів правильно, тоді наговоримося про все, коли ви з Крістою приїдете сюди наступної весни. Будь ласка, не резервуйте готель, Елізабет і я образимося, якщо ви зупинитесь не в нас, хлопчики галасують на вулиці, тож вони вам не заважатимуть, та й у кімнаті, яку ми для вас приготуємо, вікна виходять у сад, що належить другу Ейслера, композитору Дмитру Темкіну, ти пригадуєш його, він готував музику для фільму «Сто чоловіків і одна дівчина» з Леопольдом Стоковським у ролі диригента. Він живе тут уже двадцять років, став знаменитістю, але розмовляє з жахливим акцентом, а Ейслера запрошує в гості тільки ввечері, щоб ніхто не бачив; удень і в неділю в нього збираються тільки американці, все-таки прислів'я, що часом треба бути святішим за самого папу римського, лише тому й стало прислів'ям, що виражає суть того часу (тих часів), коли воно стало хрестоматійним, тобто зрозумілим кожному і майже кожному потрібним.

Якщо у вас у посольстві показуватимуть фільм «Десант», подивись… В титрах ти знайдеш і моє прізвище. Полюбуйся на гру президента акторської Ліги Рейгана, я тобі писав про нього, він виконує роль одного з наших диверсантів.

На жаль, я провалявся в ліжку, підхопив якусь дику інфлуенцу (температури нема, тільки страшний кашель), коли в Штати приїжджали російські письменники Симонов та Еренбург. Про них багато писали, причому по-різному, відзначали, що Еренбург особистий представник Сталіна, давно й надійно пов'язаний з російськими секретними службами, очолював бюро Комінтерну в Парижі, а Симонов, який пише ліричні вірші, був при ньому як декораційне прикриття. А втім, газетна сенсація — це газетна сенсація, а приймали їх тут чудово, по-дружньому, і, як сказав мені потім Брехт, йому дзвонив затворник Ліон Фейхтвангер і, здається, мав намір вибратися з свого далекого відлюддя. До речі, він поводиться саме так, як ти радиш мені поводитись. Йому легше — він створює світи, в яких живе, йому не нудно, а я — нездара, позбавлений хисту писати чи малювати, тому й не можу існувати без спілкування з до себе подібними.

А через місяць приїхали два російські біженці, один колишній полковник, другий майор. Розповідали просто жахливі історії про Росію, начинені сюжетами, які можна зразу ж крутити в кіно, їхні лекції збирали величезну аудиторію, добряче заробили. Я потім з ними поговорив, і з'ясувалося, що вони перейшли до Гітлера в сорок другому, співробітничали з генералом Власовим, ти пригадуєш, про нього багато цікавого розповідав Аллен. Мій інтерес якось згас, бо в мене, як і в тебе, та й у всіх наших, своє ставлення до перебіжчиків. Я дивився на них і бачив їх у німецькій формі, уявляю, як ти почував би себе, адже охоронники твого концтабору носили таку саму форму.

Брехт ходить якийсь сумний, я спитав, чому він не відповідає на твої листи. Він дуже здивувався й сказав, що нічого від тебе не одержував. Але з властивою йому розгубленістю він, я думаю, ткнув кудись твої послання й знайде їх лише тоді, коли прибиратиме в своєму кабінеті, геть-чисто заваленому книжками, журналами та кореспонденцією.

Ми сердечно обіймаємо Крісту й тебе.

Чекаємо скорої зустрічі,

твій Грегорі Спарк».