Експансія-I

Семенов Юлиан Семенович

Ні, сказав він собі, це не страх! Я ніколи не був боягузом! Мене звинувачували в чому завгодно, але тільки не в боягузтві… Доброта, нас усіх згубила доброта й м'якосердність, ось у чому корінь того, що сталося! Ми самі провели грань між усіма пами й Гітлером, назвавши його фюрером. Ми говорили собі, що порядок потребує особистості, яку треба створити. Адже можна, можна було створити Штрассера чи Рема! Чому не мене?! А створивши з Гітлера легенду, яка іменувалася фюрером, ми не могли переступити в собі німця: безсумнівне шанування того, хто стоїть на щаблину вище! Коли ж я зрозумів, що ми котимося в прірву, у мене вже не було

сили відкрити правду нещасній, тремтячій істоті, я боявся, що мої слова розірвуть серце Гітлера, я жалів його, бо він втілював у собі спільне начало, молодість і чистоту задумів. Якби я не був такий добрий і знайшов у собі силу відкрити йому очі на все, що відбувається, не боячись його болю, все могло б піти інакше, все, абсолютно все!

… І це не так, стомлено й безнадійно заперечив собі Герінг, тому що, думаючи про доброту, він постійно оперував словами «боявся» й «страшився», а вони породжені поняттям страху, чим же іще?!

… Герінг не міг угамуватись, сів на ліжку й, обхопивши голову руками, почав розгойдуватись, тяжко боячись, що не зможе стримати себе і ревно, на одній ноті завиє — так, як вив старий німець на поруйнованій вулиці Берліна, мимо якого він проїхав сімнадцятого лютого сорок п'ятого року, повертаючись зі Східного фронту, що був усього лише за сто кілометрів від столиці тисячолітнього рейху; зіткнувшись поглядом з ад'ютантом, примусив себе удати, що не помітив цього нещасного старого, який вив, задерши до неба виснажене обличчя з витеклим оком, залитим бурою старечою кров'ю…

ШТІРЛІЦ-ХV

(листопад сорок шостого)

Спочатку Штірліц не повірив очам, примусив себе перечитати першу шпальту газети ще раз; так, помилки бути не могло; трьох головних нацистських злочинців — президента Рейхсбанку Ялмара Шахта, віце-канцлера фон Папена та заступника Геббельса, головного рейхспропагандиста Науманна звільнили з-під арешту, незважаючи на окрему думку російського судді.

От і сформувалася тенденція, подумав Штірліц. Вона така тривожна, така демонстративна, що тепер мені зрозуміло, чому американська розвідка підійшла до мене саме тепер, я їм потрібен, я і подібні до мене, тому що вони виправдали того, хто платив гроші на створення армії рейху, того, хто передав урядову владу сильній особистості, великому фюреру Адольфу Гітлеру, який зміг перемогти комунізм у Німеччині, нарешті, того, хто був головним антикомуністичним пропагандистом рейху. Три провідники тенденції, яку не можна назвати інакше, як антиросійську, бо — подобається це комусь чи ні — Росія є центром комунізму. Цим трьом, що дружньо тиснули Гітлерові руку, стояли поряд з ним на трибунах, коли той приймав паради армії та СС, сьогодні, всього лише через сімнадцять місяців після закінчення війни, винесли виправдувальний вирок?

Політика — наука натяку, а тут і дурневі зрозуміло! фінансист, пропагандист і вищий урядовий чиновник, що покликав на боротьбу з більшовизмом сильнішого за себе, угодні сьогоднішньому дню, і ніякі вони не злочинці. Як і наступник Адольфа Гітлера, якому фюрер передав владу, гросадмірал Деніц;

і цьому зберегли життя.

Армію й імперський уряд також виправдано, злочинними організаціями не названо…

Який уже там натяк? Позиція…

Штірліц накрутив номер телефону Роумена й спитав його:

— Ну, як?

— Радієте? — посміхнувся той. — Приїжджайте у «Флоріду», радітимемо разом, я там буду за півгодини…

У «Флоріді» він почастував Штірліца кавою, поцікавився, як ідуть справи, як Кемп, де Джекобс, відповіді слухав неуважно, раз по раз оглядався, немов когось чекав, про вирок не говорив, ніби це його й не обходило, потім несподівано спитав:

— А що таке фашизм, Брунн?

— Як відповідати на ваше запитання? Серйозно? Чи повеселити?

Роумен глибоко затягся і, не відводячи від обличчя Штірліца важкого погляду, відповів:

— А це як можете. Хочете серйозно — валяйте серйозно, а вирішили повеселити — веселіть. Тільки не до такого стану, щоб я вмер од сміху. Ви ж знаєте, як я вмію сміятися… Серце — тик, я — в могилку, а що вам без мене тут робити, га?!

— Це правильно. Без вас мені буде погано.

— Тільки перед тим, як ви почнете відповідати, я вам допоможу. Ви тоді зрозумієте краще, чого я від вас хочу. Для цього я вам розповім, як мене мордували, коли я потрапив у ваші руки.

— Якби ви потрапили в мої руки, я вас не мордував би. Я взагалі нікого не мордував.

— Тому що ви визнаєте гуманізм?

— «Серед рабів не можна бути вільним…» — сказав один покидьок. Не в цьому річ. Мій підрозділ не займався тортурами. Нас зобов'язували думати.

— Але ж ви ділилися своїми думками з катами?

— Особисто я намагався ділитися з ними далеко не всіма моїми думками, — чомусь посміхнувся Штірліц.

— Молодець, — похвалив Роумен, — це добре. Їдьмо звідси, сядемо в іншому місці, там і побалакаємо.

У машині він мовчав, не сказав жодного слова, тільки курив одну сигарету за одною.

Вони зайшли в «Каса де Андалусія», що неподалік від Пласа-Майор, у найстарішому районі Мадріда; стіни були, як і скрізь у Іспанії, мазані, як на Україні, на цих вибілених стінах добре читались біло-голубі кахлі з типово андалусійськими висловами: «Зуби важливіші за родичів», «Те, що маєш віддати племінникам, з'їж з хлібом і запий вином!», «Вино — сила, вода — ревматизм», «Хто багато п'є, той пізно платить».

Роумен замовив вино; воно було таке червоне, що в гранчастих склянках здавалося зовсім чорним, пахло спекою й затаєною темінню бодег [51] . Людей було мало, час обіду скінчився, всі розійшлися по домівках, сплять до п'ятої години, прокинуться, з шостої до восьмої посидять у своїх бюро, а там кінець роботи, все одно платять дрібняки, справжні гроші можна заробити на контакті з потрібними людьми — тут, або в «Каса Галісія», чи в «Ель Бодегоні», де збираються німці, в «Рітці», куди почали навідуватись американські торговці, запопадливі до фламенко, кориди, полювання форелі; тут з ними і налагоджуй контакт; на державу надії кепські, аби тільки урвати, вигоди не діждешся.

51

Бодега — винний погріб (ісп.).