Експансія-I
Шрифт:
По-друге, навідайся до Ейслера і Брехта. Спитай, чим ми можемо їм допомогти? Що вони самі збираються робити? Ти пам'ятаєш Едмонда з «Кронікл»? Негайно з'єднай його з ними, тому що він воював з наці, він — наш хлопець, у тій свистоплясці, яка почалася, він може стати по-справжньому незамінною людиною. Він досить чесний і незалежний, може сказати слово правди.
По-третє, прошу тебе негайно подзвонити Аллену Даллесу. Він мудра людина, попроси його втрутитись, поки не пізно, бо немає нічого складнішого, як відмиватися від бруду, і не людині, а державі. З його зв'язками не дуже й складно втрутитися, та й потім, ніхто, крім нього, не знає, яка важлива для антинацистської
По-четверте. Не роби нічого різкого, що може нахилити човна; коли ти вже набрав води, зменшується швидкість і порушується стійкість, а саме це, боюсь, нам буде потрібне насамперед…»
Роумен поглянув на годинник. Минуло більше як півгодини, тепер зволікай, сказав він собі. Ти мусиш не дописати цього листа, він має залишитися тут завтра вранці. Щоб усе це виглядало природно, ти повинен проспати, вдати досаду, коли подивишся на годинник, подзвонити в посольство, схопитися з ліжка, випити молока, сказати Крісті, яка кинеться готувати тобі каву, що повернешся обідати, — спізнююсь, дуже важлива справа, до зустрічі, — і піти, залишивши листа в каретці, й чекати, що ж буде далі, ой, краще нічого не було б, ну, тримайсь тоді, Штірліц, не хотів би я опинитися на твоєму місці, якщо нічого не станеться, ох, не хотів би…
Рівно через сорок п'ять хвилин — він дивився на секундну стрілку — Крістіна гукнула з кухні:
— Пол! Макарони імені Італії чекають на тебе!
— Зварити каву? А може, чай?
— Налий ще одну склянку смирнофф, — відповів він і підвівся з-за столу.
… Назавтра він приїхав на конспіративну квартиру Еропімо й влаштувався біля апарату, чекаючи відомостей про спостереження за своєю квартирою, за Кемпом і Штірліцом, а також відомостей прослухування телефонних розмов в його ж домі.
Господи, аби тільки нічого не було, аби тільки я переконався, що все це хитра гра гадів, думав він, я тоді навіть не кришив би вилицю Штірліцу, а просто відправив би його — і Ерл Джекобс не відмовить на моє прохання — в Екваторіальну Гвіану, там європейці не живуть більше як рік, смерть настає від жовтої лихоманки або від прокази. Нехай собі гниє там живцем, немає нічого приємнішого, як спостерігати повільну загибель ворога. Розстріл — це порятунок, повішення — теж порятунок; якби Гітлер потрапив нам до рук, його повісили б, а це дуже несправедливо, його треба було б карати повільно, роками, треба було б скликати консиліум садистів і доручити їм придумати таку муку, яка примусила б інших гітлерів добре думати, перш ніж почати новий жах, перш ніж говорити своєму народові, що він — найгеніальніший, найсправедливіший, найхоробріший, що йому заважають євреї чи більшовики, а може, банкіри, а може, — часи міняються, — зулуси, християнські демократи, безробітні, тільки не думай, мій народе, що тебе оббирають твої ж однокровні, що саме вони роблять усе, аби ти не став мислячою особистістю, обмежують тебе в правах, аби ти проявив себе там і в тому, де ти можеш себе проявити, тільки не смій думати про те, що диявол завжди таїться в нас самих, це ж дуже зручно для гітлерів ставити себе поза критикою, вказуючи перстом на винних у народних злигоднях де завгодно, тільки не в своєму домі…
— А що все-таки сталося, Пабло? — спитав Еронімо (він називав Роумена не «Пол», а «Пабло», по-іспанському); сьогодні полковник був у ніжно-блакитному костюмі; він міняв ЇХ щодня, його гардероб, здавалося, складався з усіх барв веселки; дивлячись на Еронімо,
— Що? — неуважно перепитав Роумен. — Я не чув тебе, пробач.
— Я питаю… В тебе якісь неприємності?
— Поки що — ні, — відповів Роумен. — Ти певен, що відомості про наше спостереження не оформлять як документ, про який доведеться доповідати генералові?
— Не думай про це.
— Я не можу про це не думати, Еронімо. Я не хочу, щоб про цей захід знав хтось, крім тебе.
— Не виключено, що про це дізнаються інші.
— Хто саме?
— Фернандес.
— Той, що воював у «Голубій дивізії»?
— Так.
— Отже, про це дізнаються його німецькі друзі?
— Навряд. Його син має їхати до Нью-Йорка. Він мріє дати хлопцеві вашу університетську освіту. Та й, крім того, тепер не дуже модно дружити з німцями… Ти помітив, що преса намагається всіляко підкреслити, що ми були нейтральні під час війни?
— Можеш пообіцяти Фернандесу допомогу… Я підтримаю його сина, простежу, щоб хлопцеві приділили увагу в Нью-Йорку, нехай тільки тримає язик за зубами…
— Гаразд, я з ним переговорю… Але гроші йому не потрібні… Його тесть купив фабрику в Севільї…
— «Приділити увагу» — цілком гутаперчевий вираз, Еронімо. Його можна трактувати всяк… Можна приділити увагу для того, щоб бідолашному хлопцеві не плюнули в обличчя за те, що його батько воював на боці Гітлера… Поясни йому, що в Штатах дуже не люблять тих, хто був з нацистами… У нас розмова коротка, зброю може носити кожен, право закріплено Конституцією — «для захисту власної гідності»… Передай, що я згоден з ним зустрітися.
— Добре. Я це зроблю.
— Поясни, що сьогоднішнє спостереження було потрібне не так для справи, як для мене особисто… Скажи, що я ревнивий старий і на цій послузі, яку ти мені робиш, мене можна зловити на гачок… І це буде вигідно не так дідусеві, як тобі, особисто тобі… Ну, і, звичайно, йому, Фернандесу…
Еронімо посміхнувся:
— Усе-таки американці невиправні люди; усім хочете нав'язати свою логіку, всім і в усьому. Не можна в розмові з іспанцем, в якому тим паче ти зацікавлений, вживати слово «вигода», Пол. Це не за правилами, не за нашими правилами, розумієш? Треба говорити про спорідненість душ, про закон дружби, про готовність на будь-яку жертву, про те, що тебе не цікавить користь, що ти ненавидиш тих, хто думає про вигоду, хай про неї думають арабські мудреці та єврейські гендлярі, ти повинен говорити про високе й вічне, лише тоді розпушиться поле для ділового співробітництва, де враховано всі ставки…
— Пусте, — посміхнувся Роумен, — коли виписуєш чек без усяких там, просторікувань, це теж не так уже й погано. Ми не вбачаємо нічого образливого в діловому партнерстві.
— А ми вбачаємо. Коли ти виписуєш чек і кажеш, щоб я витратив гроші на користь знедолених, це — за нашими правилами, хоч я на ці гроші одразу ж куплю діамант своїй подрузі… А коли ти тикнеш мені конверт на витрати, я змушений кинути його тобі в обличчя… Ми ж донкіхоти, не забувай цього, найраціональніші раціоналісти…