Експансія-I

Семенов Юлиан Семенович

— Відпусти руку! Відпусти… Отак… Тепер я тобі відповім…

І Штірліц розповів йому про те, що сталося в Прадо, — до найменших подробиць.

Після довгої паузи Роумен хотів було сказати Штірліцу, що, оскільки він усього боїться, йому скрізь ввижаються агенти секретної поліції, котрі мають зловити його й видати Інтерполу як наймита, який виконував чорні діла за наказом своїх шефів, а може, і без наказу, за власною ініціативою, йому, мабуть, просто здалося, що Кемп щось шептав Крісті в музеї, але Роумен нічого не сказав, і не лише тому, що засумнівався в правдивості такого припущення, а тому, що виразно, зримо побачив акуратні, трохи нахилені вліво рядки листа Грегорі, де той поздоровляв його з Крістою, та ще говорив, що бог просто-таки виконав його замовлення, познайомив саме з такою дівчиною, про яку він, Пол, писав йому в одній з кореспонденцій: «голубоока», «у веснянках» і з якою можна не тільки кохатися, а й розмовляти перед сном про всяку всячину нашого буття».

Дурниці, урвав

себе Пол. Якби хтось вирішив підвести до мене агента, старанно виконуючи моє побажання, що я його жартома висловив у листі, це не могло б не насторожити мене; я нав'язав би противникові свою волю, а не підладжувався б під нього. Це я так думаю, сказав він собі, але ж мій противник може думати інакше. Не можна боротися з твоїм «альтер его», вічний шах, знаєш, що буде нічия… Гаразд, але ж у мене є можливість перевірити все це. Не все, звичайно, заперечив він собі, але через Еронімо я можу дізнатися, чи завжди тутешні гаспиди читають моє листування. Якщо вони стежать за старим Вренксом з інтернаціональної бригади «Лінкольна» — а Грегорі все-таки брякнув його ім'я в листі, який ішов не з дипломатичною поштою, — тоді можна буде перевірити й те, що сказав Штірліц, тоді я зможу зрозуміти, що вони затіяли з Кемпом, а вони щось мали на меті, бо Ерл Джекобс хлопець зубастий, і він знає, як я не люблю його брата, той засів у Буенос-Айресі, щоб колекціонувати тамтешніх наці. Ерл чудово розуміє, що я не продамся за їхні паршиві акції і не покриватиму його ставку на гітлерів за те, що ІТТ робить нам послуги, нехай спробує не робити, ми їй крила обрубаємо…

Стривай, сказав він собі, ти говорив Штірліцу, що він брудний наці, бо вихований на недовірі до кожного. Ти правильно сказав, але чому ж ти зараз думаєш про всякі хитрі комбінації, а не ідеш до Крісти й не поставиш їй запитання: «Людино, ти зустрічалася з Кемпом у Прадо?» Ти ж упевнений, що вмієш читати правду в очах, от і прочитав бн… Так, я вмію читати правду, і я дуже боюсь, признався він собі, що побачу правду в її очах, і тоді я не матиму можливості перевірити те, що мушу перевірити… А чи треба тоді щось перевіряти? — спитав він себе. Тоді, звичайно, не треба. А коли я зрозумію, що Штірліц не брехав? Це буде крах, подумав він, крах, уже непоправний. Переживши таке страхіття з Лайзою, я вирішив жити самотньо, а це нелегка справа, самотньо міг жити Ерні, художник може жити сам-один, він оточений юрбою своїх героїв, а ти так жити не зможеш, тобі потрібна опора… І ти відмовився від цього свого рішення, випросив собі дівчину, припав усім серцем до неї і раптом дізнаєшся, що її до тебе просто приставили… Навіщо тоді щось перевіряти, комбінувати, метушитися?! Тим паче, що дома почався шабаш, і ти із службового обов'язку змушений цьому сприяти, бо працюєш, хочеш того чи ні, на тих, хто засідає в Капітолії і з інтересом вислухує гидоту й злість, яку вивергав на братів істеричка Фішер… Треба кинути все к бісу й їхати до Грегорі… Консультувати фільми про війну… А вечорами висмоктувати свою пляшку й лягати спати, раз і назавжди заборонивши собі мріяти про щастя. Його в тебе не буде. Не судилося воно тобі. Поки непогано працює шлунок, серце не коле, печінку не крутить, живи, як живуть усі, партію зіграно, жди кінця, збирайся помаленьку в дорогу… Ні, сказав він собі, все це нісенітниця, але чому мене потягло в цей бридкий мінор тільки після того, як прочитав телетайп. Ось чому я немов якийсь прибитий… Я ще не можу збагнути, що відбувається, мене все це страшенно приголомшило, одне наклалося на друге, пече, ось чому я розгубився. Слава богу, що я почув повідомлення по радіо, добре, що я не привіз Штірліца додому й не примусив його розповісти Крісті те, що він розповів мені. Це було б смішно. Людина — коли вона любить, а її любові загрожують — не думає про те, що вона смішна, тобто жалюгідна, така вже природа людська, у будь-який спосіб утримати втіху. Навіть зрадою ідеалів? — спитав себе Роумен, і це запитання, хоч воно було жорстоким, допомогло йому розслабитись, зручніше вмоститися в кріслі, закурити й крикнути у телетайпну своїм звичним похмуро-глузливим голосом:

— Ей, Нік, звари-но нам кави!

— Вари сам. Я чекаю нових повідомлень. Як тобі подобається, га? Ти щось розумієш?

— А що тут розуміти, — відповів Роумен. — Тут усе ясно як божий день. Почалося генеральне прибирання. В домі мусить бути стерильно, як у хірургічній. Правильно, докторе Брунн? Ви згодні?

— Як у морзі, — засміявся Нік. — Я щось такого не пам'ятаю ще в нашій історії. А ти?

— Тепер запам'ятаємо, — відповів Пол і пішов до не-величної кухні, де стояла електрична плита.

— Зате я пам'ятаю, — озвався Штірліц. — Я дуже добре пам'ятаю Сакко і Ванцетті. Коли в країні немає галасу, тоді лідерові нічого робити… Тим паче війну закінчив не він, а його попередник. Включайтесь у пошуки шпигунів, дуже допоможе кар'єрі.

— Гаразд, — відповів Роумен. — Включуся.

Він поставив на конфорку кавник, висипав у нього дві упаковки марокканської кави й подумав, що Штірліц правильно відчуває версію можливого розвитку подій, ми всі жартуємо з приводу можливого, поки можна

жартувати, у глибині душі сподіваючись, що це можливе страхіття насправді ніколи не стане фактом життя. Мені було страшно, коли я прочитав телетайп, особливо після того, як він сказав мені, що Кріста слухала Кемпа, а той стояв поруч, напівобернувшись до неї, й говорив тоном наказу, поки вона розглядала Мурільйо. Чи ти просто хочеш присікатися до цього, щоб усе з нею покінчити? — спитав він себе. Адже ти боїшся різниці в роках. І боїшся того, що ти вже не подарунок в ліжку після того, що з тобою витворяли наш. І ти раз по раз згадуєш Лайзу, яка лежала з тим мулатом, спітніла, із скуйовдженим волоссям і невидющим, пливучим поглядом. А може, ти знайшов те, чого шукаєш, тобто привід, щоб повернутися в минуле, яким воно було тиждень тому, поки Кріста не вдарила тобі в бампер. А вона ж чудово водить машину. Це було, коли я напився від щастя в «Лас Брухас», мене здивувало, як шпарко, по-чоловічому вона веде машину… Треба ж було вмазати мені в задник на майже порожній площі. Прямо-таки як на загад. А ще: вона жодного разу не спитала мене, ким я працюю. Навіть після того, як швейцарець Ауссем назвав мене «паном радником». А ключ від мого сейфа лежить у шухляді стола… Я пам'ятаю мудрі уроки Аллена: «Коли ви хочете, щоб до вас не лазили — ніколи нічого не ховайте. Залишайте все найконфіденціальніше на видному місці, противник завжди шукає тайники, така вже логіка».

Він чомусь пригадав, як чікагський бізнесмен, зайнятий у книжковій торгівлі, опинився на межі банкротства й життя змусило його придумати геніальний хід: він випустив роман «Війна і мир» колосальним тиражем, заздалегідь повідомивши в газетах, що заплатить десять тисяч премії тому, хто знайде помилку в книжці, помилку, зроблену умисне, щоб перевірити увагу читачів. Книжку миттю розкупили, бізнесмен не тільки поправив своє діло, а ще й поклав у кишеню сотню тисяч баків гарячого прибутку, бо грамотних багато, особливо тих, хто вважає себе грамотним, — усі тепер мастаки поживитися на дурняк. А от помилки так ніхто й не знайшов. Надійшли тисячі гнівних листів: «Акули бізнесу обманюють американців». Тоді бізнесмен надрукував у газеті: «Ніхто нікого не обманював. На обкладинці книжки у прізвищі Толстой замість» о» надруковано «а», Талстой; просто ніхто не дивився на обкладинку, всі кинулись мотлошити текст…»

— Ей, Брунн, — покликав Пол з кухні, — допоможіть мені! Візьміть чашки, я зварив пречудову каву.

«Сильний хлопець, — подумав Штірліц. — Так скрутній себе за кілька хвилин не кожен зможе, мій удар був у під-дих. Від такого не кожен швидко оговтається. А коли він уміє так грати? Тоді я собі не позаздрю, тоді я в ньому маю такого ворога, який на мій удар відповість своїм, і це буде нищівний удар, що там стусан у лоб, коли летиш із стільця на кахлі, це казна-що, лікувальна гімнастика, а не удар…»

РОУМЕН-ІІ

Роумен увійшов до квартири, тихо відімкнувши двері, і зразу ж почув пісеньку, її, Крістіпину, пісеньку; вона поралася на кухні, він це відразу зрозумів, бо в домі пахло ваніллю, вона клала багато ванілі, коли готувала яблучний пай.

Він зупинився біля одвірка, притулився спиною до стінки, подивився на своє відображення у великому венеціанському дзеркалі, провів по обличчю чіпкими пальцями; з'явилися червоні смуги; погано, здали нерви, це почалося після того, як посидів у наці, та ще це було, коли він увійшов — так само тихо, хотів зробити сюрприз Лайзі — в свою квартиру й побачив її з тим мулатом; найгірше те, подумав вів, Що я розповідав Крісті про ці червоні смуги на обличчі ніхто не буває такий довірливий, як чоловік середніх літ, що покохав молоду жінку. Він ставиться до неї як до дитини, жодних таємниць, це ж назавжди, останнє, найкраще, що подарував бог під старість.

Роумен потер долонями щоки, щоб вони не були смугастими, нехай почервоніють. Дивно, коли п'єш у молодості, стаєш червоний, а коли перевалило, бліднієш, як вапно. Краще й не дивитися б на себе після того, як хильнеш півпляшки віскі, страшнувато, обличчя — як маска….

— Кріста! — гукнув Роумен.

— Ау!

— Це я, — він примусив себе говорити голосно, весело, — все мусить бути, як було.

— Мені здавалося, що ти прийдеш пізніше, — відповіла вона, вибігши з кухні. — Ти не дзвонив, і я вирішила, що в тебе багато справ і ти повернешся вночі. А потім я подумала, може, я вже набридла тобі і ти розважаєшся з іншими жінками.

Вона була в коротенькій спортивній спідничці й фартусі, як шоколадниця, коли вже встигла купити? Чорне волосся було підв'язано стрічечкою, довгасті голубі очі дивилися на нього відкрито й весело; вона обняла його, піднявшись на носки, вкрила обличчя швидкими поцілунками, пошептала на вухо щось швидке й незрозуміле — це в неї була така гра — й спитала:

— За що ти на мене сердишся, любий?

— Я серджусь на цей паскудний світ, — відповів він. — Я не просто серджуся на нього, мила моя, я його ненавиджу. Він того заслуговує, їй-богу, не думай, я поки ще не став буркуном… У Штатах хочуть посадити в тюрму кількох німців… Це дуже хороші німці, таких я більше не зустрічав у житті…