Ерагон. Найстарший
Шрифт:
— Джоуде, Джоуде, що ти зі мною робиш? — похитала головою вона. — Навіть не знаю, що тобі відповісти.
— Але ж ти подумаєш про це? — з надією спитав торговець.
— Звісно, подумаю.
Тихесенько відійшовши від дверей, Роран поплентався до себе в кімнату, згадуючи Катріну. Серце йому боліло від розпуки.
За вечерею юнак помітив, що Гелена весь час зацікавлено на нього зиркає, певно, порівнюючи з Ерагоном.
Після вечері Роран покликав Мандела на розмову.
— Щось сталося, пане? — захвилювався той, коли вони вийшли
— Я хотів поговорити з тобою сам на сам.
— Про що?
Роран замислено провів пальцями по лезу свого молота. Він почувався десь так, як почувався перед тим Герроу, коли вчив його жити. «Одне покоління поступається місцем іншому», — промайнуло в його голові.
— Кажуть, ти зв'язався з матросами під час подорожі?
— А хіба вони наші вороги? — здивувався Мандел.
— Віднедавна — для нас усі вороги, — різко мовив Роран. — Кловіс з командою можуть зрадити нас, але це не хвилює мене так, як те, що ти дуже часто засиджуєшся в їхній компанії.
Мандел почервонів, але не знав, що відповісти.
— Що для нас найголовніше, Манделе?
— Захистити наші родини.
— Правильно, — кивнув Роран. — А ще?
— Я не знаю, — знітився юнак.
— Допомагати одне одному, зрозуміло? Це єдиний спосіб вижити, і я був дуже засмучений, коли дізнався, що ти граєш на харчі з моряками, зневажаючи своїх односельців. Ти міг би ходити на полювання, а не грати в кості чи кидати ножа. Після смерті батька ти маєш подбати про матір і малих. Адже ти їхня єдина надія! Розумієш?
— Так, пане, — тихо мовив юнак.
— Гадаю, це більше не повториться?
— Ніколи, обіцяю.
— Гаразд, — усміхнувся Роран. — Але покликав я тебе не лише для того, щоб насварити. Ти надійна людина, тож маю до тебе важливу справу.
— Слухаю, пане! — радісно вигукнув Мандел.
— Завтра вранці ти мусиш повернутись до табору й дещо переказати Хорсту. Джоуд уважає, що навколо повно шпигунів, які стежать за його будинком, тож зважай на це, друже. Коли вийдеш із міста, обов'язково роззирнися, чи не йде, бува, хтось за тобою, а коли буде потреба, то вбий переслідувача. Як знайдеш Хорста, перекажи йому, що…
І юнак пошепки розповів малому свій план.
— А якщо Кловіс буде проти? — геть сполотнівши, спитав Мандел.
— Тоді ми зламаємо штурвали на всіх баржах, — сказав Роран. — Звісно, це не дуже чемно з нашого боку, але буде куди гірше, коли Кловіс дістанеться до Тейрма раніше.
— Я подбаю, щоб цього не сталося, — пообіцяв юнак.
— Гаразд.
Задоволений, що все вдалося вирішити так просто, Роран рушив до оселі, аби побажати господарям добраніч.
Наступного дня ніхто з утікачів, окрім Мандела, не потикався до міста, готуючи зброю та обмірковуючи план дій. Іноді вони бачили Гелену, яка бігала з кімнати в кімнату, часом на очі з'являвся улесливий Рольф, але Джоуда ніде не було видно. Той подався до міста, аби зустрітися з вірними йому людьми й набрати команду.
Повернувшись,
— Ми можемо розраховувати ще на п'ятьох чоловіків. Сподіваюсь, цього буде досить.
Увесь вечір Джоуд просидів у своєму кабінеті, наводячи лад у ділових паперах.
Іще перед заходом сонця Роран, Лоринг, Бірджит, Гертруда та Нолфаврел, закутавшись у довгі плащі, аби ніхто не бачив їхніх облич, зібрались під брамою маєтку. Джоуд мав на боці рапіру, що доповнювала образ старого лицаря.
— Усі готові? — спитав він, засвічуючи ліхтаря.
Утікачі кивнули, і Джоуд прочинив двері, пропускаючи їх на вулицю. Ідучи, він сумно озирнувся, сподіваючись побачити Гелену, але її не було.
— Що зроблено, те зроблено, — підбадьорив його Роран.
— Знаю, — озвався торговець, замикаючи браму.
Утікачі поспішили перетнути вечірнє місто, намагаючись залишатися непоміченими. Одного разу вони почули кроки на даху будинку.
— Місто збудоване так, — пояснив Джоуд, — що злодії можуть безкарно ходити горищами.
Вони сповільнили ходу, діставшись східних воріт Тейрма. Ті вели до гавані й тому зачинялись щоночі тільки на чотири години, щоб не зупиняти рух товарів. Дехто, попри пізній час, уже проходив крізь браму.
Незважаючи на те що вони були готові до будь-яких несподіванок, Роран усе одно занервував, коли вартові зупинили їх, щоб спитатися про мету візиту до міста. Він облизав спраглі губи й спробував заспокоїтись, доки воїн вивчав папери, які дав йому Джоуд.
— Можете проходити, — буркнув за мить воїн.
— Добре, що він не вміє читати, — полегшено зітхнув торговець, коли вони вже були далеченько.
На причалі втікачі дочекались похмурих і мовчазних людей Джоуда. Їхні руки вкривали шрами, а волосся кожного було зібране у хвостики. Рорану сподобались ці зарізяки, але їм чогось не сподобалась Бірджит.
— Ти не сказав, що з ними буде жінка, — озвався до Джоуда один із прибульців. — Я не збираюсь вирушати в дорогу з якоюсь сільською шльондрою, що плутатиметься під ногами.
— Не смій так казати про неї, — процідив крізь зуби Нолфаврел.
— І її недомірка я теж не потерплю, — додав здоровань.
— Бірджит билась із разаками, — пояснив Джоуд. — А її син убив воїна Галбаторікса. Ти можеш цим похвалитись, Утхаре?
— Так усе одно не піде, — озвався другий чолов'яга. — Жінки нічого не вміють, від них тільки неприємності. Пані взагалі не має…
Тієї ж миті, не давши йому договорити, Бірджит зробила те, що не личило робити пані. Вона блискавично вдарила Утхара ногою в пах, а другому чолов'язі приставила до горлянки ножа. Потримавши бідолаху якусь мить, вона відпустила його, а Утхар лежав у неї під ногами, сиплячи прокльони.
— Може, ще хтось проти? — спитала Бірджит.
Мандел із роззявленим ротом не міг відірвати від матері очей.
«Добре, що вони не помітили Гертруду», — вдягнув капюшона Роран, ховаючи посмішку.