Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)

Губерский Л. В.

Конфлікти між правителями, націями-державами й ідеологіями були головним чином конфліктами західної цивілізації. У.Лінд назвав їх "громадянськими війнами Заходу". Це настільки ж справедливо відносно холодної війни, як і відносно світових воєн, а також воєн XVII, XVIII, XIX сторіч. Із закінченням холодної війни підходить до кінця й західна фаза розвитку міжнародної політики. У центр висувається взаємодія між Заходом і незахідними цивілізаціями. На цьому новому етапі народи й уряди незахідних цивілізацій уже не виступають як об'єкти історії - мішень західної колоніальної політики, а поряд із Заходом починають самі рухати й творити історію.

ПРИРОДА ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Під час холодної

війни світ був поділений на "перший", "другий" і "третій". Але потім такий розподіл втратив зміст. Зараз набагато доречніше групувати країни, ґрунтуючись не на їх політичних або економічних системах, не за рівнем економічного розвитку, а виходячи з культурних і цивілізаційних критеріїв.

Що мається на увазі, коли мова йде про цивілізацію? Цивілізація являє собою якусь культурну сутність. Села, регіони, етнічні групи, народи, релігійні громади - всі вони мають свою особливу культуру, що відбиває різні рівні культурної неоднорідності.

... Отут ми доходимо до суті справи. Тому що західний світ, арабський регіон і Китай не є частинами більше широкої культурної спільності. Вони являють собою цивілізації. Ми можемо визначити цивілізацію як культурну спільність найвищого рангу, як самий широкий рівень культурної ідентичності людей. Наступний щабель становить уже те, що відрізняє рід людський від інших видів живих істот. Цивілізації визначаються наявністю загальних рис об'єктивного порядку, таких як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, – а також суб'єктивною самоідентифікацією людей. Є різні рівні самоідентифікації: так житель Рима може характеризувати себе як римлянина, італійця, католика, християнина, європейця, людини західного світу. Цивілізація – це самий широкий рівень спільності, з якою він себе співвідносить. Культурна самоідентифікація людей може мінятися, і в результаті міняються склад і межі тієї або іншої цивілізації.

Цивілізація може охоплювати більшу масу людей – наприклад, Китай, про який Л.Пай якось сказав: "Це цивілізація, що видає себе за країну".

Але вона може бути й досить нечисленної – як цивілізація англомовних жителів островів Карибського басейну. Цивілізація може містити в собі кілька націй-держав, як у випадку із західною, латиноамериканською або арабською цивілізаціями, або одну-єдину – як у випадку з Японією. Очевидно, що цивілізації можуть змішуватися, накладатися одна на іншу, включати субцивілізації. Західна цивілізація існує у двох основних варіантах: європейському і північноамериканському, а ісламська підрозділяється на арабську, турецьку й малайську. Незважаючи на все це, цивілізації являють собою певні цілісності. Межі між ними рідко бувають чіткими, але вони реальні. Цивілізації динамічні: у них буває підйом і занепад, вони розпадаються й зливаються. І, як відомо кожному студентові-історикові, цивілізації зникають, їх затягують піски часу.

На Заході прийнято вважати, що нації-держави – головні діючі особи на міжнародній арені. Але вони виступають у цій ролі лише кілька сторіч. Більша частина людської історії – це історія цивілізацій. По підрахунках А.Тойнбі, історія людства знала 21 цивілізацію. Тільки шість із них існують у сучасному світі.

ЧОМУ НЕМИНУЧЕ ЗІТКНЕННЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙ?

Ідентичність на рівні цивілізації буде ставати усе більш важливою, і вигляд світу буде значною мірою формуватися в ході взаємодії семи-восьми великих цивілізацій. До них відносяться західна, конфуціанська, японська, ісламська, індуістська, православно-слов'янська, латиноамериканська й, можливо, африканська цивілізації. Самі значні конфлікти майбутнього розгорнуться уздовж ліній розлому між цивілізаціями. Чому?

По-перше, розбіжності між цивілізаціями не просто реальні. Вони – найбільш істотні. Цивілізації несхожі по своїй історії, мові, культурі, традиціям і, що найважливіше, – релігії. Люди різних цивілізацій по-різному дивляться на

відносини між Богом і людиною, індивідом і групою, громадянином і державою, батьками й дітьми, чоловіком і дружиною, мають різні уявлення про співвідносну значимість прав і обов'язків, свободи й примусу, рівності й ієрархії. Ці розходження складалися сторіччями. Вони не зникнуть у доступному для огляду майбутньому. Вони більше фундаментальні, чим розходження між політичними ідеологіями й політичними режимами. Звичайно, розходження не обов'язково припускають конфлікт, а конфлікт не обов'язково означає насильство. Однак протягом сторіч самі затяжні й кровопролитні конфлікти породжувалися саме розходженнями між цивілізаціями.

По-друге, світ стає більш тісним. Взаємодія між народами різних цивілізацій підсилюється. Це веде до росту цивілізаційної самосвідомості, до поглиблення розуміння розходжень між цивілізаціями й спільності в рамках цивілізації. Північноафриканська імміграція у Францію викликала у французів вороже відношення, і в той же час зміцнила доброзичливість до інших іммігрантів – "добропорядним католикам і європейцям з Польщі". Американці набагато хворобливіше реагують на японські капіталовкладення, чим на інвестиції з Канади і європейських країн. Все відбувається по сценарію, описаному Д.Хорвицем: "У східних районах Нігерії людина народності ібо що може бути ібо-оуеррі, або ж ібо-оніча. Але в Лагосі він буде просто ібо. У Лондоні він буде нігерійцем. А в Нью-Йорку – африканцем." Взаємодія між представниками різних цивілізацій зміцнює їхня цивілізаційна самосвідомість, а це, у свою чергу, загострює що йдуть у глиб історії, або, принаймні, сприймаються в такий спосіб розбіжності й ворожість.

По-третє, процеси економічної модернізації й соціальних змін в усьому світі розмивають традиційну ідентифікацію людей з місцем проживання, одночасно слабшає й роль націй-держави як джерела ідентифікації. Лакуни, що утворилися в результаті, по більшій частині заповнюються релігією, нерідко у формі фундаменталістських рухів. Подібні рухи склалися не тільки в ісламі, але й у західному християнстві, іудаїзмі, буддизмі, індуїзмі. У більшості країн і конфесій фундаменталізм підтримують освідченні молоді люди, висококваліфіковані фахівці із середніх класів, особи вільних професій, бізнесмени. Як помітив Г.Вайгель, "десекуляризація світу – одне з домінуючих соціальних явищ кінця XX ст.". Відродження релігії, або, говорячи словами Ж.Кепеля, "реванш Бога", створює основу для ідентифікації й причетності зі спільністю, що виходить за рамки національних меж – для об'єднання цивілізацій.

По-четверте, ріст цивілізаційної самосвідомості диктується роздвоєнням ролі Заходу. З одного боку, Захід перебуває на вершині своєї могутності, а з іншого, і можливо саме тому, серед незахідних цивілізацій відбувається повернення до власних коренів. Все частіше доводиться чути про "повернення в Азію" Японії, про кінець впливу ідей Неру й "індуізації" Індії, про провал західних ідей соціалізму й націоналізму до "реісламізації" Близького Сходу, а останнім часом і суперечки про вестернізацію або ж русифікації країни Бориса Єльцина. На вершині своєї могутності Захід зіштовхується з незахідними країнами, в яких досить прагнення, волі й ресурсів, щоб надати світу незахідного вигляду.

У минулому еліти незахідних країн звичайно складалися з людей, найбільшою мірою пов'язаних із Заходом, що одержали освіту в Оксфорді, Сорбоні або Сандхерсте, і західні цінності, що засвоїли, і стиль життя. Населення ж цих країн, як правило, зберігало нерозривний зв'язок зі своєю споконвічною культурою. Але зараз усе перемінилося. У багатьох незахідних країнах іде інтенсивний процес девестернізації еліт і їхнього повернення до власних культурних коренів. І одночасно із цим західні, головним чином американські звичаї, стиль життя й культура здобувають популярність серед широких верств населення.