Факир
Шрифт:
Почекавши, поки приятель трохи звикне, Тейлор запитав:
– Ви сказали "бдолашний "Ункас", хоча, напевно, хотли сказати "бдолашний Лукас"?
– У жодному раз, - категорично заперечив Богдан знову затягнувся. Але кашляти не став, хоча сльози виступили знову.
– Я сказав саме те, що думав. Усе точно... Лукас мертвий нчи допомоги, хба що грабаря, не потребу. Зрештою, смерть - обов'язковий етап у житт. Хоч неандертальця, хоч сучасника. Президента чи асензатора. Рзниця лише в способ чи помпезност поховання. Обминути цей етап так само неможливо, як примусити органзм розвиватися
– А по-друге?
– пдштовхнув до вдповд поет.
– А по-друге - наш "Ункас" хоча й укоротив вку "Дволикому", зробив це, я певен, без будь-якого намру. Гадаю, просто трагчний випадок. Не бльше. Фатальний збг обставин. Хоча... Слово "збг" тут, швидше, недоречне. Усе сплановано заздалегдь. Долею. те, що нам здаться дивним збгом, для Дол всього лиш виконання чергового пункту. Щодо кожного. Тому накше статися не могло. я бльш нж певен, що бля цього пункту Доля вже поставила вдмтку про виконання. Навть дату зазначила. Перманентним маркером.
Тейлор загасив недопалок у попльничц й закопилив губи.
– Забагато флософ, мй друже, забагато.
– Вн говорив, залишаючись серйозним. ця серйознсть цлком зрозумла.
– Детективов вона не личить. Тут бльше пасу логка. Рух вд наслдкв до причин назад. Причому такий, що йде вд неспростовних законв природи. Вд фактв. х зставлення й протиставлення. З'ясування й вдкидання псевдофактв.
– Вибачте, шановний мстере Тейлор, - сухо прореагував Лисиця.
– Якщо вам подобаться називати мене "детективом", не заперечуватиму. Та якщо ви це зробите навть мльйон разв, я все одно ним не стану. Ну, тим, професоналом. Але... Хоч я знаю, що багато в чому можу помилятися (а так воно й буде), усе ж таки спробую. тому, вдкинувши флософю всяку там магю, як справд (здаюсь!) зараз абсолютно непотрбн, роблю логчний висновок: треба рятувати Мартна. Але як?
– Рятувати, даруйте, вд чого?
– здивувався поет.
– Хлопець несповна розуму, неосудний. каратимуть батька. З таким сином треба обережно.
– Ви сам ж вдповли на сво запитання.
– Богдан теж говорив з серйозним обличчям.
– Покарання Казандзакса добряче зачепить сина. У будь-якому випадку. Але хба Мартн винен у хвороб?... Е-е-е...
Лисиця не закнчив, задумався й дал говорити не поспшав. Пдйшов до вкна. Задивився. Нби шукав те, що дасть натхнення продовжити.
– Тому, - рзко повернувся й випалив: - Пропоную нсценувати вбивство невдомим, що прибув сюди непомченим , дочекавшись нагоди...
– Знмаю капелюха перед таким благородством.
– Тейлор навть не намагався приховати свого "фе".
– Але ваша мова нагаду "Ункасову". - не в'яжеться з реальнстю. Ви ж не раз повторювали, що трохи знайом з прийомами ведення слдства.
– Ну, й що з того? Невже це нам зашкодить?
Богдан продовжував врити в "непогансть" де.
– Зашкодити не зашкодить, - розсудливо повв поет, - але судть сам: пансонат з парком охороняють два великих ротвейлери, а вони - сторож добряч. Та й що ми встигнемо зробити за такий короткий час? Адже
Богдан зробився сумншим.
– Я зовсм про це не подумав.
– Розчаровансть накинула на нього вуздечку вправно примощувала вудила. Ще трохи - почуш "вйо".
– Справд. Усе проти нас... Але... Може, спробумо пдкинути тутешнм пнкертонам мцного горшка?.. То-о-о-д, - Лисиця пдморгнув поетов, - почнемо спочатку? Перше, що спада на думку, це те, що Лукаса вбито, коли вн опинився напроти вкна. Вдчиненого вкна. Для цього Мартну треба було ховатися, накше Лукас помтив би його.
– До того ж "Ункас" повинен умти добре стрляти, - додав свох "п'ять" Тейлор.
– Так, - кивнув Богдан розклав на столику фотограф, завбачливо зроблен "Поляродом".
Тейлор прихилився взяв одну. Загальний план. Вигляд, коли дивишся вд дверей. Труп з стрлою в грудях. Мстер Казандзакс над ним. Розчинене вкно. Наступний знмок - вигляд збоку. Третй - дублював другий, але зображення значно збльшене.
Передивившись, вддав Лисиц. Той розглядав знмки довше й уважнше.
– Ну що?
– поцкавився трохи згодом Тейлор.
– Зачекайте хвилинку, - сказав байдужим голосом автовдповдача Богдан, усе ще вивчаючи цкав "злпки дйсност".
Тейлор жартома глянув на годинника, фксуючи хвилину. Але марно. За клька секунд почув уже майже справжнього Лисицю:
– Так. Потрбен папр якесь писало.
Голос збуджений. Погляд напружений. Вдивляться у фото, де Лукас великим планом.
– Стилос пдйде?
– Хба що разом з навощеною дощечкою, - пдграв Богдан , схопившись, став поратись бля валзи. Дставши потрбне, жадбно заходився креслити. Але перед тим розвернув останнй знмок на дев'яносто градусв. труп нби став на ноги.
На блокнотному аркуш з'явилась вертикальна лня, а потм - похила до не, що починалася вд верху. Утворився тупий кут градусв на сто. Богдан позначив його як "альфа", заховав той витвр абстракцонстсько графки до кишен й кинув Тейлоров:
– Ходмо.
Поет, усе ще не розумючи, покрливо рушив слдом. За щойно народженим художником.
27 вересня 1993 року, острв Авг, 14 год. 33 хв.
Богдан шов швидко. Здавалося, вн ось-ось побжить. Тейлор ледве встигав. Хоч робив велик, майже циклопов, кроки.
Обйшли пансонат. Опинились неподалк вд схдно стни.
– Вкно двст сьомого номера, здаться, виходить сюди. Я не помиляюсь?
– нарешт спитав утамничений Богдан.
Поета пригнчували Лисицине мовчання, нерозумння того, що вдбуваться. Усередин заворушився клькаголовий дракон гнву.
– Нби так, - вдповв невдоволено. Але Богдан цього не помтив.
– Чудово, - пдсумував вн. Тейлора для нього ще раз не стало. Сам же знову перетворився на кресляра. Приклав до колна папр провв нов вертикальну й похилу. Але цього разу похила починалася внизу. Позначив гострий кут написав градуси. Кут "бета" наближено дорвнював всмдесяти градусам.