Fata morgana
Шрифт:
Вранцi Маланка - кого стрiла - питала:
– Не знати, будуть дiлити землю?
Ковалиху - i ту зачепила:
– Чули, серце, скоро землю нам мають давати.
– Аякже, Маласю, чула. Аякже. Тiльки в людей i розмови, одним тiльки живуть, одним i дишуть. Мiй ще з зими купив у пана одну десятину: й завдаток дав, а далi не хоче платити. Нащо, каже, маю викидать грошi, коли однаково земля буде моя. Нехай пропадає завдаток. А менi шкода й завдатку. Оце! Щоб за своє та ще й платити. I копiйки не дам. Нападаюсь на свого, щоб одiбрав, а вiн не хоче. Що з воза впало,
– Ой, коли б то дав милосердний… Звiсно, люди - божi собаки, гризуться. Спасибi вам, серце, за добре слово. Хай вам господь помагає, де тiльки лицем обернетесь…
Маланчине серце топилось, як вiск. Їй навiть чудно, що з ковалихою вони часто у сварцi.
Марiя сплеснула в долонi.
– Глядiть, i дядько Панас прийшли послухать!
– Хiба не можна? Може, тут щось погане говорять?
Низька корячкувата постать спинилась на хатнiм порозi, переставила довгий цiпок з корою у хату i, спершись на нього, щулила очi. Здавалось, вербовий пень витяг з землi своє корiння та причвалав мiж люди, цупкий, битий негодою, з духом землi, на якiй рiс. Стара Кандзюбиха кликала брата:
– Заходь, заходь у хату.
Всi повернули до Панаса обличчя, а чужий раптом замовк, поклав руки на стiл i заклiпав очима.
Панас все ще роздивлявся по хатi.
– Щось у вас свiтло погано горить, не розберу я зразу.
Але вiн вже пiзнав. Коло Гафiйки сидiв Олекса Безик, якого на селi звали Пiвтора Лиха. Вiн мав дiтей, як маку, i анi клаптика поля. В кутку пiдпирав стiни високий Семен Мажуга, з запалими грудьми та довгорукий, весь як складаний ножик. Вiн тiльки й жив з того, що на клишоногiй кобилi возив євреїв на вокзал. Були тут Iван Короткий i Iван Редька, Олександр Дейнека та Сава Гурчин, всi безземельнi, або такi, що їх земля не могла згодувати.
Тодi Панас переставив через порiг свої чоботища, в яких, певно, бiльше було онуччя, нiж нiг, i примостився бiля Марiї.
– А хто ж той чорнявий, що за столом?
– Се чоловiк з Ямищ,пояснила Марiя i обернула до чужого зацiкавлений вид.
– Розказуйте далi,-попрохала вона.
Той перестав клiпать очима. I всi обернулись до нього.
– Ну, значить, зiбрались ми зараз на зборню, староста з нами, так i так, пишiть приговор. Ми, ямищани, пристали на те, що нiхто з нас не буде робити в пана по давнiй цiнi. Тепер пiший робочий - рубель, а кiнний - два. Робочий день має бути коротший на четвертину.
– Ого!
– Цитьте! нехай говорить…
– Жати за шостий, а не десятий снiп, молотити за восьму, а не тринадцяту мiрку…
Осе тал добре! Голови по кутках закивали, а довгорукий Мажуга на знак повної згоди, складався i розкладався, неначе ножик.
– А як пан не пристане?
Стара Кандзюбиха пропхалась крiзь натовп i обережно зменшила у лампi свiтло.
Справдi, що буде, як пан не пристане? Чоловiк з Ямищ помовчав
– А не пристане, то забастовка.
Марiя сплеснула в долонi.
– Заба-стов-ка! Господи милосердний!
Панас Кандзюба хитнувся вперед, немов верба од вiтру.
– Забастовка? Як саме?
А так. Пан кличе косити, добре, карбованця в день. Не хочеш - коси собi сам. Нiхто на роботу не вийде. Настали жнива - давай нашу цiну; незгода, - назувай сам постоли та й гайда з серпом на поле.
– Ха-ха! От ловко!
Смiх розкотився по хатi, з кутка в куток. Цiлi ряди коливались од нього. Смiх косив наче та клав людей в покоси. Пан в постолах! Ха-ха!
Пiвтора Лиха впрiв навiть од тої уяви: його лисина, зрошена потом, ловила й переливала блиск лампи. Пан в постолах!..
Перед очима в Панаса невiдступне стояла кумедна постать гладкого пана у постолах, сама серед поля, невмiла i безпорадна. I не легка веселiсть грала в Панасовiм серцi, а давня мужича зненависть, що знайшла своє слово.
Озуть пана в постоли!
У цьому словi була цiла картина, розкiшний план, справедливiсть людська й небесна.
Озуть пана в постоли!..
Але як се зробити?
Ба, як се зробити? Пан не дурний. Свої не схочуть, чужих покличе. Панське все зверху.
На саму думку, що чужi стали б на перешкодi, пiшли б проти громади, засвiтилися очi.
Заговорили всi разом.
Мажуга пiдняв догори руку, наче голоблю.
– Чужих не пускати! Розiгнати! Кiлками!
Го-го! такий не пустить.
Марiя сплеснула в долонi.
– Авжеж. Як не послуха - бити.
Бо вже нiкуди далi, все одно пропадати.
– Хоч в яму, гiрше не буде.
– Народ зголоднiв, а нiхто не подбає, їсти нiхто не дасть.
– А не дасть. Як хочеш їсти - пий воду… - З'їв пiвбiди та й напийся води… - Один розкошує, а другий… Старша бiда, як розкiш.
– Озуть пана у постоли…
Однак поволi уява Панасова в'яла, наче хробак точив її. Де-де? Хiба так легко змагатись з паном.
Пан не хотiв вже взувать постоли, не хтIв сам жати. Вiн знов був сильний та хитрий ворог, з яким трудно було боротись, який все переможе. Краще далi од пана i од грiха. Хiба йому земський не вибив зуба?
Панаса нiхто не слухав.
Тодi вiн почав стукать цiпком.
Чого йому треба?
Нi, пана не налякаєш. Вiн має силу. Нажене тобi повне село, i в кого ззаду було гладеньке, мережане зроблять. Тепер кричать, а тодi що? В гуртi i беззубий собака лютує. Схотiв один з другим голiруч їжака вбити. Не вб'єш, бо вколить.
Стара хазяйка знов прикрутила лампу. Коли там що буде, а гас дорогий.
Iван Короткий хтiв знати, чи всi пiдписались.
Чоловiк з Ямищ за криком не мiг нiчого сказати.
– Цитьте, цитьте, нехай говорить…
Звiсно, не всi пiдписали. Багачi не схотiли.
– Схотiли! Один бiс, що пан, що багатий мужик.
Проте до них пристали села - Пiски, Береза, Веселий Бiр.
О! Чуєте? чуєте, скiльки пристало… Тепер за нами черга. Стiймо за них, вони за нас постоять.
Пiдписать! пiдписать!