Fata morgana
Шрифт:
– От скоро почне голота землю дiлити… Ха-ха! Пащо багатим стiльки землi? Щоб, значить, "усiм по сiм"… Ха-ха!.. Ти скiльки маєш? Тридцять? От двадцять три i одрiжуть. Ха-ха!..
Пiдпара не любив жартiв. Але Максима не легко було спинити. Вiн вже моргав до Гаврила.
– А вам, куме, не грiх i бiльше оддати. Нащо вам, справдi, ви вже старi, нехай голота у палки вб'ється, покушає папки.
– Атож! Що громадi, те й бабi,посмiхався криво Гаврило.Ше доведеться на старiсть за снiп заробляти.
– Ой-ой! Ще й як! Хiба забули
Пiдпара сердивсь.
Чорта лисого вiзьмуть. Вiн i упруга не дасть. Що дiди та батьки кров'ю здобули, те нерушиме. А що надбав, то його праця, i всяким неробам зась.
– Поклав би на мiсцi, як пса, нехай би зваживсь котрий, не побоявся б грiха!
Пiдпариха загорталась в кожух i стогнала.
– Ти хоч би кращу рушницю купив… Ох, ох, боже мiй милий!.. Твоя негодяща, мотузком зв'язуєш…
– Буде й така… нащо грошi втрачати…
"Ну, цей i клаптя не випустить з рук, поки живий", - хитала головою Гафiйка.
По тих розмовах Пiдпара ставав ще похмурнiшим. Облягаючись на нiч, вiн поправляв на стiнцi рушницю i клав бiля себе сокиру.
Гафiйцi робилось страшно.
Небо сiє дрiбненький дощик на густе сито, а Мажуга накрив плечi мiшком i ходить селом. Згинається i розгинається, як складаний ножик.
– Чули, пан не хоче набавить цiну…
– Звiдки ти знаєш?
– Тiльки що Прокiп з людьми був в пана.
– Що ж пан?
– Як було досi, так, каже, буде й надалi. Дорожче не дасть.
– Так. Що ж нам тепер?
Мажуга пiдiймає руку, наче голоблю, стискає кулак i викидає з запалих грудей, наче з безоднi:
– Бастувать будем.
– Не схочемо ми, наймуть ямищан.
– Ямищани не пiдуть. Вони теж пiдняли цiну.
Олекса Безик виходить з свого подвiр'я, за ним по болотi скаче дiтвора, як циганчата.
Вiн на все згоден. Як забастовка, то забастовка. Гiрше не буде.
Мажуга йде далi. Його постать у сiтцi дощу то стає довша, то знов коротша, наче риба в неводi б'ється.
Маланка сховала руки пiд хвартухом i злiсно блиска очима.
– Так, людоньки, так. Лiзьте в ярмо, жнiть за тринадцятий снiп. Послужiть пановi.
I затиснула сухi, зiв'ялi губи.
– Не дiжде. Хай сам собi жне.
– Коли ж стерня коле…
Олександр Дейнека погано лає. Важкi лайки гупають скрiзь, як цiп на току.
Вiн мокне, а в хату не йде. В гуртi йому легше.
– Затявся пан, держiмось i ми.
– Проти громади нiчого не зробить.
– Не присилує жати.
– Авжеж.
– Бастуймо i край,рiшає Пiвтора Лиха.
А Мажуга вже на другiм кутку людей пiдiймає.
– Чули?
– Та чули.
– Ну, що ж?
– Як люди.
– Бастують.
– Коли бастують, то й ми пристанем.
А панська нива дрiмає, як море, у сiрозеленiй мряцi сниться їй серп.
Хома
Голос в Андрiя тонкий, плаксивий. Наче милостинi просить з очей Хоми.
– Бачите, Хомо, що з мене зробили.
Але Хоминi очi каламутнi, як вода з милом. Вперлись кудись в простори i тiльки зрiдка, як на милянiй баньцi, мигне в них зелено-червоний вогник.
– Куди я тепер? До чого, як нема рук?
– Х-ха!
– Їм такi не потрiбнi. Мають здорових.
Хома мовчить.
– Що ж менi - пропадати?
– А пропадеш.
– Де ж правда на свiтi?
– Мовчи, Андрiю. Мовчи та гинь.
– Живий не хоче гинуть.
– Тепер вiн плаче, а перше радiв: гуральня! Диво яке!.. Щоб тому очi грали та танцювали зуби, хто її ставив.
Андрiй гасне вiдразу i вже бiльше до себе говорить:
– З'їли мене, пане добродзею… Взяли та й з'їли…
– А ти думав - вони пожалiють? Гляди сюди!
Хома торкає Андрiя в плече i повертає налiво.
– Бачиш отих, що там!
– Потому повертає його направо: - i тих, що там, багачiв, дукiв… Вони на людей капкани ставлять, як на вовка. Спiймавсь,здеруть iз тебе шкуру, оббiлують дочиста, а те, що їм непотрiбне, викинуть в гнiй.
– Правду ви кажете, Хомо, ой, правду…
– Ти собi думаєш - фабрику ставлять, фiльварок будують. А вони пута кують на людей, ставлять сiльце, щоб людську силу спiймати в нього, кров людську сточити, бодай вас сточило, як шашiль сволок…
Андрiєвi душно. Старi слова говорить Гудзь, а вони крають сьогоднi, як нагострений нiж, наче бiльма з очей стинають. На хвилину очi пробили мури гуральнi, стiни панського двору i дивляться вглиб, по-новому.
– Запоганили землю, наче короста,чує Андрiй.Скiльки Їх - жмiнька. а гляди, як насiли землi на груди, як простягають далеко руки. Здушили села своїми ланами, наче зашморгом шию, загнали в шпарку - бач, он лежать села, як купи гною на панському полi, а над ними димлять сахарнi й гуральнi та людську силу переганяють на грошi…
Андрiєвi дивно, що вiн вперше сьогоднi побачив, якi справдi маленькi, загубленi села. Наче хто розтрусив по майданi трошки соломи з воза. I теж йому дивно, що панський пастух наче вирiс одразу отут перед ним. Сидить поплiч, наче дуб врiс у землю, а пiд ноги йому покiрно котять жовтi хвилi лани i навiть сонце в покорi стелеться долом.
Андрiй забув жалiтись. Вiн тiльки дивиться й слуха.
– Поглянь на мене, а я на тебе. Ти менi сивий волос покажеш, своє калiцтво, а я тобi що? Може, душу свою, що закопав у гної, як глядiв панську худобу! Я там все закопав, чим горiла душа, а ти один з другим дививсь та мовчав, бодай ви понiмiли навiки всi догола, кроти слiпi…