Fata morgana
Шрифт:
В хатi ставало душно. Дим слався по хатi, як низькi хмари, i синi хвилi, змiшанi з криком, тягло в одчиненi вiкна.
Хiба присилує хто робити в пана? Не хочеш, не йди. Нехай побачить, що не в багатствi сила, а в чорних руках. Треба всiм пристати. Усiм.
Панас Кандзюба йшов проти громади.
А вiн не згоден. Се буде бунт.
– Тю, який бунт?
– Такий, що бунт. За се не похвалять. Краще чекати прирiзки.
– Чекай, дiждешся.
– Скоро будуть землю
Марiя сплеснула в долонi.
Хiба ж вона не казала!
На Панаса насiли. Хто буде дiлити? Може, пани?
Але Панас мiцно стояв на свому. Твердий i сiрий, як грудка землi, важкий в своїх чоботищах, вiн знав тiльки одно:
– Будуть землю дiлити.
– Та добре, добре, а поки що…
– Це буде бунт.
Ще там загнати конi у спаш на панське, вивезти нишком деревину iз лiсу, закинути вершу у панський ставок - але бунтувать проти пана цiлим селом, на се нема згоди. Буде з нього i одного зуба, що вибив земський.
– Ось бачиш… ось!
Роззявив рота i тикав пальцем, грубим i негнучким, як цурпалок з корою, у чорну дiрку на блiдих яслах.
– Бачите… ось!
Так Панаса i облишили.
Грiм все гуркоче, i руда хмара лiвим крилом обiйма небо. Бульбашки скачуть од крапель скрiзь по водi, а рiвчаками пливуть потоки i пiдмивають сiно. Пропало сiно! Маланка закасалась та лiзе в воду, i тодi саме Гафiйка говорить:
– Мамо. хтось стука в вiкно.
Вiкно? яке там вiкно?
Справдi щось стука.
Маланка злазить iз лави, мацає стiни, а у вiкно хтось гатить.
– Що там? Хто стука?
Маланка одчиняє вiкно.
– Йдiть на гуральню. Нещастя. Андрiй скалiчив руку.
– Нещастя!
– повторяє за ним Маланка.
– Дуже скалiчив?
– Не знаю. Однi кажуть - вiдтяло руку, а другi - пальцi.
– Боже мiй, боже…
Маланка товчеться у пiтьмi, як миша у пастцi, а що хотiла зробити - не знає. Нарештi Гафiйка подає їй спiдницю.
От тобi й грiм!
Яке безконечно довге село. Там, на гуральнi, нещастя, Андрiй вмер, може, он лежить довгий i нерухомий, а тут тi хати, соннi i тихi, одну минеш, друга встає на дорозi, як безконечник. За тином тин, за ворiтьми ворота… Чутно, як худоба в оборах важко сопе та Гафiйка нерiвне дихає поруч Маланки. А гуральня далеко.
Тiльки тепер помiчає Маланка, що за нею поспiша хлопець з гуральнi.
– Ти бачив Андрiя?
Хтось чужий поспитав, а хлопець зараз говорить.
Нi, вiн не бачив, його послали. Оповiдає щось нудно i довго, аж Маланка не слуха.
Ось вже дихнула нiчна вогкiсть ставка i
На подвiр'ї купка народу, а серед неї свiтло. Андрiй помер. Вона кричить i всiх розпихає.
– Мовчи там, бабо!..
Сердитий голос її спиняє, вона раптом змовкає i лиш покiрно, як битий песик, водить очима по людях.
Їй пояснюють.
– Вiн, бачите, був в апаратнiй…
– Бiля машини, значить…
– Бiля машини, - каже Маланка.
– Держав маслянку, а шестерня раптом i того… i повернулась…
– I повернулась, - каже Маланка.
– Вiн тодi правою лап, щоб схопити маслянку, а йому чотири пальцi так i вiдтяло.
– При самiй долонi.
– Живий?
– питає Маланка.
– Живий… там фершал.
Долi свiтиться свiтло, а що там роблять, який Андрiй - Маланка не знає. Тiльки тепер почула, що стогне. Значить, живий.
Врештi той самий сердитий голос гукає:
– Тут жiнка? Ну, бабо, йди…
Робочi дають їй дорогу. Вона бачить щось бiле, наче подушку, i тiльки зблизька помiчає жовте, як вiск, обличчя, якесь зсохле, маленьке, чорне, скривлений рот.
– Андрiйку, що ти зробив з собою?
Мовчить i стогне.
– Що з тобою, Андрiю?
– Хiба я знаю?.. Калiкою став… Збери мої пальцi…
– Що ти кажеш Андрiйку?
– Збери мої пальцi, закопай в землю… Я ними хлiб заробляв… Ой… боже мiй, боже…
Пiдiйшли двоє робочих i забрали Андрiя. Не дали Маланцi поголосити.
В апаратнiй Маланка шукала Андрiєвих пальцiв. Три жовтих, в олiї, цурпалки валялись долi, бiля машини, четвертого так i не знайшла. Вона загорнула знахiдку в хустину i взяла з собою.
Вранцi Андрiя одвезли в лiкарню, в город, а Маланку покликав сам панич Льольо. Вiн довго сердивсь, кричав на неї, як на Андрiя, але, спасибi, дав п'ять рублiв.
За три тижнi Андрiй повернувся. Худий, жовтий, посивiв, рука в черезплiчнику.
– Болять в мене пальцi, - жалiвся Маланцi.
– Та де тi пальцi?
– Як ворухну їми - а все кортить - так i болять. Ти їх поховала?
– Авжеж. На городi.
– Що ж будем робити?
– журилась Маланка.
– Як що? Пiду на гуральню, нехай поставлять на iншу роботу.
Але в конторi сказали, що калiк не приймають. До панича Льольо i не пустили.
– Се добра справа,кричав Андрiй.Робив, пане добродзею, на сахарнi дванадцять лiт - не чужа ж вона була, а твого тестя - тепер у тебе руку при машинi скалiчив, а ти мене викидаєш, як щось непотрiбне…