Fata morgana

Коцюбинський Михайло

А, бестiї, бидло!

Де Ян?

Стає i слуха.

Через те слово враз зашумiли круг його лани, захвилювалась стигла пшениця. А жати не можна!

Де Ян?

Вiн сам послав Яна до Ямищ женцiв наймати. Ямищани прибудуть, i все скiнчиться. Але тi хлопи!

Пан не може сидiти в хатi. Його тягне на двiр. В тiм дворi-трупi якась принада. Вiн ще раз проходить його од кiнця до кiнця, самотнiй i безпомiчний, повз замкненi брами стодол, чорнi отвори стаєнь, вогкi й блискучi очi коров.

А Ян, стiкаючи потом, весь в хмарi пилу,

жене назад. Кiнь сапа - сапа економ, трясучись на стременах. Його стрiчають криком:

–  Що, панський приплiчнику, найняв ямищан?

–  Маєш женцiв доволi? ха-ха!

Ян скаче не озирнувшись i тiльки здiймає з нагаєм руку та мовчки кива позад себе.

Село замкнулось, чекає. Очi у всiх видющi, вуха чуйнi. Двiр - наче мрець у селi, хоч тихий i нерухомий, а будить тривогу.

Звiстка, що ямищани не хочуть найматись, мчить селом швидше, нiж економiв кiнь. Хоч день робочий, а усi вдома. Пiд ворiтьми купками люди, по хатах дверi отвором. На городах спинилась робота. Стоять мiж грядками, заклавши руки, i розмовляють через сусiдськi плоти.

–  Чули? Хоч би душечка в дворi. Покинули всi.

–  Вони давно вже пристали, чекали тiльки, аж люди почнуть.

–  Що ж воно буде?

–  Почне сипатись зерно, набавить цiну.

–  Глядiть ще, щоб не найняв стороннiх.

–  Де там, не пустять. Нашi не пустять чужих.

Прокiп вмовляє:

–  Держiться. Як будемо разом стояти, наш буде верх.

Йому ловлять слова iз рота.

–  Аякже. Гуртом, мовляли, i батька бить добре.

Багатшi бурчать. Вони по колiна загрузли у землю, їм важко.

–  Забастовка! Буде вам забастовка… не один ззаду почуха… ет, чорт зна що.

Але не дуже бояться.

Молодь смiється.

–  Ловко?

–  А ловко.

У полуднє дiти розносять: пан пiшов на гуральню. Крiзь шибки вiкон, з городiв i з-за плотiв йдуть за паном сотнi очей. Пан йде мiж очима, як пiд зоряним небом.

–  Пiшов на гуральню до зятя.

–  Обiдать подався, бо дома нiчим.

–  Не наварилось.

Навiть Панас Кандзюба смачно чмока губами:

–  Озуть би тебе у постоли…

Незабаром знов новина: панич Льольо послав до двору робочих з гуральнi.

–  Нашi побили робочих.

–  Брехня. Нiхто їх не бив. Не пустили та й годi.

–  Хай пан сам бiля худоби походить.

–  Ми йому не боронимо.

Прокiп просить Дейнеку та двох парубкiв стати на вартi i не пускати до двору.

Згодом виїздить панi з двору на конях, що вислав з гуральнi Льольо.

День тягнеться довго, неначе рiк. Здається, що пшениця сиплеться в полi, що пан не видержить бiльше, ось-ось покличе жати, пристане на те, чого бажають люди.

По полуднi знов скаче селом економ, як навiжений. Перiщить коня i плигає в стременах, немов хоче коня обiгнати.

Люди встигали побачити зад кiнський та економову спину.

–  Понесло десь у Пiски.

–  Не поживиться там. Не наймуться.

–  А що?

–  Бастують.

Вечiр

вже близько, а змiн нiяких. Тiльки на панському дворi ревуть корови.

Тихо сiдає сонце червоне на зеленому небi, певно, на вiтер. Щось гнiтюче, тривожне росте на землi непомiтно. Жеврiють вiкна по хатах та ревiння худоби боре густе повiтря. Хiч би нагодував хто скотину…

–  Що ж вона винна… Стоїть, бiдна, не ївши, не пивши…

Панський двiр все голоснiше реве. Корови не мукають вже, а хриплим, скрипучим риком, повним одчаю i муки, кличуть рятунку. Конi сердито iржуть. Вони десь бунтують у стайнi, б'ють землю ногами i роздувають од гнiву нiздрi.

Жiнки з нудьгою вибiгають iз хат.

–  Ой, чути не можу, як плаче худоба.

–  Їй-богу, сама побiжу годувати…

–  Сумно як, господи… Мої дiти аж плачуть.

Смеркає. Тiнi вилазять з своїх закамаркiв i нишком, пiдло, налягають землi на груди.

А з панського двору уперто i нестерпуче б'ють в село хвилi дикого ревища, наче корабель гине на морi i в останнiй розпуцi розриває горла сирен.

Тодi Прокiп посилає хлопцiв на панський двiр.

Худоба нiчого не винна.

***

Пан сидiв мовчки - i люди нiчого. Ходили в поле, жали свiй хлiб i посмiхались злораде, коли панський економ з нiчим повертався з сусiднiх сiл. Сонце пекло, пшениця сохла, от-от буде текти. Прибiгав становий. Поштовi дзвiнки, валування собак, грубi лайки i крики - все се проплило, як хмара на лiтнiм небi. Так i поїхав нi з чим. Тiльки Хому забрали, бо станового налякав.

А пшениця текла.

Тодi економ пом'якшав. Ставив горiлку та все вмовляв. Iнший налає, а iнший вип'є. Пили горiлку - чому не пити? А на роботу не йшли. Може, кому й кортiло, та боявся. А пшениця текла.

Маланка пiшла на поле. Припала вухом до безбережної ниви, як чайка грудьми до моря, i слуха, як стиха лущиться зерно з перестиглого колоса, м'яко пада на землю, як плаче нива золотими сльозами. Їй жалко, немов дитину, хоч воно й панське. Стає на колiна, розгортає стебло i збирає червонi зерна так обережно, нiжно, любовно, наче немовлятко виймає з купелi Хлiбець святий!..

Дехто з мiсячних повернулись до пана. А жнива не починались. Нарештi за тиждень пан набавив цiну. Не таку, як люди хотiли, а все ж далеко кращу, нiж була.

–  Ставати?

–  Ставаймо.

Прокiп теж радив:

–  Дiйшли до краю.

Люди зразу припали до панського поля, як до води у спеку, понагортали копи, стiжки.

А Хому Гудзя скоро пустили. Вiн вертався якраз повз панське поле. Зиркнув на женцiв i тiльки криво всмiхнувся.

***

Низько стеляться хмари, ростуть, збиваються в купу i опадають. Вiтер наче покоси громадить на нiчнiм небi, складає в копицi.