Гіркий дим. Міст

Самбук Ростислав Феодосьевич

— Ми ще встигнемо порозумітися, однак мені все одно гарно з тобою. Пий чай, бо охолоне.

Чай і справді трохи охолов, Максим ковтнув і відставив склянку. Він відчував незручність, якусь провину перед Стефою, хоч характер їхніх стосунків не давав підстав для таких почуттів. Все це трохи дратувало його, бо розумів і хисткість своєї позиції, зрештою, все переплуталось у нього, і Максим запитав трохи різкувато:

— І все-таки, чого ти хочеш?

— А нічого. — Стефа рвучко підвелася.

Максим подумав, що йому не так уже й погано в цій

кімнаті. Правда, все ще не звик до свого мюнхенського буття й знав, що мине скільки завгодно років, але він все одно не звикне, не змириться з тим, що постійно мусить лицемірити й брехати, це виснажувало його, ночами він часто не спав, був огидний сам собі й боявся одного: чи зуміє колись очиститися, забути, стати самим собою?

Знав: щось прилипне, лишиться, і вже не бути йому колишнім Максимом, який пишався тим, що ніколи в житті й нікому не зробив підлоти. Правда, був певен: все, що робить тут, необхідне і йому, і багатьом іншим, зрештою, його народові, і Максимові друзі й товариші не засудять його, зрозуміють і підтримають.

Рутковський зітхнув і поцілував теплу Стефину долоню.

— Будемо збиратися, люба? — запитав він.

Луцька підвелася легко, взагалі була якоюсь легкою і жвавою, сповненою життя. Максим ніколи не бачив її розгубленою чи млявою.

— Вудки в машині? — запитала.

— Заїдемо по них.

— Я зварю кави й наллю в термос.

— Не клади багато цукру.

— Кажеш, наче не знаю твоїх смаків. — Пішла на кухню, але телефонний дзвінок зупинив її.

Апарат стояв у передпокої, Стефанія завернула туди й взяла трубку.

— Хто, хто? — запитала. — Який пан Модест?

Модест! Десь Максим уже чув це незвично ім’я. Так, так, Модест Щупак, оунівський діяч із Сполучених Штатів, саме про нього згадував днями Юрій Сенишин.

Але що потрібно Щупакові від Луцької?

— Ну гаразд, — сказала Стефанія, — якщо справа така нагальна, то я приїду… — Вона озирнулася на Максима, знизала плечима, показуючи, що нічого не може вдіяти. — Хоча… Звідки ви дзвоните? То, дуже прошу, приїжджайте до мене, адресу знаєте? Так, я розумію, не треба вибачень. — Поклала трубку й підійшла до Рутковського: — Зараз до мене приїде один старий шкарбан. Якась невідкладна справа, проте, сподіваюсь, це ненадовго. А ти їдь тим часом по вудки.

Рутковський нехотя підвівся. Подумав, що відвідини Щупака не випадкові. Та й сам його спішний приліт до Мюнхена підозрілий. Щось задумали оунівські діячі, і слід дізнатися, що саме.

Повільно зав’язав краватку і, скориставшися з того, що Стефа пішла до ванної переодягатися, залишив на тумбочці свого годинника. Потім витягнув із шкатулки в передпокої запасного ключа від квартири.

Зазирнув до ванної, попросив:

— Не дуже барися.

— Я його швидко виставлю, — пообіцяла Стефа.

— Чекатиму на вулиці.

— Добре.

Максимів

«фіат» стояв у завулку. Рутковський відійшов убік, щоб Луцька часом не побачила його з вікна, закурив сигарету.

Чекати довелося недовго, біля Стефиного під’їзду зупинилося таксі. З нього виліз кремезний літній чоловік з ціпком, пішов, ледь накульгуючи, до парадного. Сумнівів не було: Модест Щупак, або Кульгавий Диявол, — так назвала його Стефа, коли почула про прибуття пана Модеста до Мюнхена. Тоді ж Рутковський обережно, поцікавився в Кочмара, хто такий Щупак? Той лише похитав головою й повторив Стефині слова: Кульгавий Диявол. Виявляється, так напинали Щупака в СБ за хитрість і підступність, його боялися навіть колеги по службі безпеки, по кажучи вже про зверхників різних рангів, Щупакове серце не знало милосердя, за найменшу провину він визнавав лише одне покарання — смерть і, кажуть, полюбляв особисто виконувати вироки.

Щупак зник у парадному, й Рутковський пішов до машини. Перед очима стояло Щупакове обличчя: брусуваті, наче рублені сокирою, риси, калмицькі запалі очі під вузькими бровами, важке підборіддя…

Кульгавий Диявол…

Рутковський шугнув до парадного, вибіг, перестрибуючи через сходинки, на третій поверх. Приклав вуха до дверей, прислухався. Зрештою він нічим не ризикує: якщо Стефа із Щупаком помітять його, скаже, що забув годинника й повернувся по нього.

Обережно відімкнув двері, зазирнув до передпокою.

У вітальні гомоніли. Рутковський переступив через поріг, не замкнув за собою двері, тільки причинив їх, стояв, спершись об одвірок, і слухав.

Щупак із Стефою, як і передбачав Максим, розташувалися в Кріслах біля журнального столика, звідти вони не могли побачити його, а він чув кожне їхнє слово. Слухав, притримуючи рукою двері, готовий вислизнути з квартири будь-якої миті.

— Я потурбував тебе, Стефо, тільки тому, що приїхав сюди у справі невідкладній. — Це голос Щупака.

— Звичайно, пане Модесте, — відповіла Стефанія, — я зрозуміла це відразу й запросила вас сюди, бо в моїй квартирі можна говорити вільно. Ми з вами в різних організаціях, і в нас на Цеппелінштрасе…

— Так, у вас там мікрофон на мікрофоні, а наша розмова цілком конфіденціальна. Ти працюєш у Стецька, він ворогує з Лебедем, але це нам не завадить. Тільки я сподіваюсь…

— Ви могли б про це й не говорити.

— Я впевнений в тобі, Стефо, однак специфіка нашої роботи вимагає такої суворої конспірації, що зайве нагадування ніколи по зашкодить.

— Чолові діячі національного руху вже мали не одну нагоду перевірити мене на ділі!

«Ого, — подумав Рутковський, — виходить, Стефа співробітничає з секретними оунівськими службами й користується там довір’ям. А втім, що тут дивного? Бачив же я її з Богданом, і перевірка зашморгом — таки її рук діло».

Щупак заперечив:

— У нас нема претензій до тебе, Стефо, і мій приїзд сюди — найкращий доказ цього.

— Можете розраховувати на мене, пане Модесте.