Гіркий дим. Міст
Шрифт:
— Не чекав іншої відповіді.
— То я слухаю вас.
— Звичайно, ти розумієш, що ОУН і служба безпеки завжди мали довірених людей…
— Агентуру?
— Були у пас найсекретніші агенти, і список цих агентів в одному примірнику зберігався у самого Лебедя. Були й списки відданих нам людей, інформаторів, співчуваючих…
— Стривайте, пане Модесте, чи не пов’язаний ваш приїзд сюди із вбивством Лакути і його контактами з полковником Лодзеном? — запитала Стефа.
— Я завжди
— Продав, і ми довідалися про це через своїх людей у розвідці.
— Що?
— Не поспішай, Стефо. Один із списків наших інформаторів пропав. Він зник у перші повоєнні роки. Зберігався в родича пана Зіновія, його дядька Івана Лакути. Радянська служба безпеки вистежила його, пан Іван загинув, відстрілюючись, на якомусь хуторі, і вважалося, що списки спалив сам Іван Лакута. І раптом через стільки років вони потрапляють до Лодзена. А півроку тому помер брат Івана Лакути, батько пана Зіновія…
— Отже, — розпачливо вигукнула Луцька, — списки були у батька Зіновія Лакути, і він, розбираючи батькові папери, знайшов їх.
— Думаю, це сталося саме так.
— І продав Лодзенові?
— На свою голову.
— Ви не вийшли на слід Богдана і Йосипа?
— Ще ні, але далеко вони не втечуть.
— Шкури!
— Справа не в них.
— У списках? Але ж я зрозуміла, що вони в американців. У надійних руках, і ви все одно передали б їх розвідці.
— Так то воно так, але є одна невеличка деталь, — заперечив Щупак. — Панові Лебедю відомо, що до Лакутиних списків був підколотий що один дуже важливий аркуш. Сім прізвищ, семеро наших довірених людей, відомих тільки Іванові Лакуті, і у чотирьох з них зберігаються коштовності розформованих куренів.
— Кажіть уже правду, пане Модесте! Розбитих і знищених… Яке це тепер має значення?
— Має, і дуже велике. Американці мусять повірити, що ми зовсім не розбиті й знищені, а тільки тимчасово пішли в підпілля. Збагнула?
— Наче вони нічого не розуміють…
— Розвідка все розуміє, а політикам очі замилити не завадить. Однак повернемось до списків. Цих сім прізвищ Лакута не передав Лодзенові.
— Він вів переговори з Лодзеном через…
— Я знаю, через кого, і якщо тобі важко…
— Чому важко? Через Максима Рутковського. Він працює у них на радіостанції, і ми зустрічаємось.
— Що це за один?
— Моя інформація може бути не зовсім об’єктивною, — завагалася Луцька.
— Я вірю в твій розум.
— Богдан із Йосипом перевіряли його.
— І він витримав перевірку?
— Ви ж знаєте Богдана.
— Так, аргументи вагомі. Але додатковий список міг прилипнути до його рук.
— Звідки Рутковський міг знати, про кого йдеться?
—
— Логіка в цьому є, — ствердила Стефанія. — Однак для чого Рутковському списки, якщо він не працює на якусь розвідку?
— Може, розраховував продати? Тому ж Лодзенові?
— Звідки він міг знати про коштовності?
— Про це не знав ніхто, крім Лебедя та Івана Лакути. Пан Зіновій міг подумати, що це список резидентів, і притримати його. Через деякий час, певно, сподівався продати полковникові за значно більшу суму.
— А скільки там?.. Ну… коштовностей?
— Там, Стефо, шалені гроші. Якщо збереглися… Припустимо, частину з них хлопці витратили, не без того, проте мало щось і лишитися. Якщо знайдемо списки, поділимося…
— Це гроші нашої організації. ЗЧ ОУН… [3] мені б не хотілося…
3
Так звані Закордонні частини ОУН, організація, створена Бандерою внаслідок післявоєнного розколу ОУН і очолювана нині Стецьком.
Щупак відповів жорстко:
— Забудьмо зараз про організації. Коли пахне грішми, не до них. Багато маєш із Стецька? Коли б він дбав не про себе, а про організацію… Одне слово, про коштовності ніхто не повинен знати: пан Лебідь, я і ти, більше ніхто. Треба знайти список, оце найголовніше.
— Гадаєте, він у пані Мирослави?
— Ти добре знаєш її і повинна залагодити цю справу.
— Як?
— Скажеш, що наша організація мусить ознайомитися з паперами пана Зіновія.
— А якщо вона не схоче показати?
— Покаже, бо інакше… Їй відомо, що ми робимо з неслухами. Завтра підеш до неї.
— Завтра неділя, й ми…
— Пані Мирослава у від’їзді й повертається завтра. А якби треба було б, то ти пішла б і сьогодні.
— Завтра, то й завтра.
— І ні слова Рутковському. Чомусь не подобається він мені. Та може статися…
— Що?
— Усе може статися, Стефо, і, сподіваюсь, ти не дуже журитимешся.
— Все, що стосується Максима, я вирішуватиму сама.
— Домовились. Я мушу йти, таксі чекає на мене.
Максим вислизнув з передпокою, обережно, щоб не клацнув замок, причинив двері, швидко збіг сходами. Підняв капот своєї машини, вдав, що копирсається в моторі.
Через дві—три хвилини з будинку вийшов Щупак. Сів у таксі, яке чекало на нього, й поїхав. Мало не відразу з’явилася Луцька. Максим помахав їй замащеною рукою.
— Не було контакту, — поскаржився він, — ледве знайшов пошкодження. Дай ключі, треба помити руки.