Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
– Пробач мені, тату, - сказав Персі.
Містер Візлі закліпав очима, теж підбіг до сина й обійняв.
– І чого це ти раптом прозрів, Персику?
– поцікавився Джордж.
– Це вже давно мене мучило, - відповів Персі, витираючи очі під окулярами краєчком дорожнього плаща.
– Я мусив знайти якийсь вихід, але це нелегко було зробити в міністерстві, бо там тільки те й роблять, що кидають за ґрати зрадників. Я зумів встановити контакт з Еберфорсом, і він мені десять хвилин тому натякнув, що Гоґвортс починає боротьбу. От я й прибув.
– Ми сподіваємося, що
– А тепер гайда нагору й готуймося до бою, бо для нас скоро не залишиться жодного нормального смертежерчика.
– То ви тепер моя невістка?
– запитав Персі й поручкався з Флер, коли вони разом з Біллом, Фредом і Джорджем крокували до сходів.
– Джіні!
– гримнула місіс Візлі.
Джіні, скориставшись атмосферою примирення, спробувала прокрастися до сходів.
– Молі, а якщо так, - запропонував Люпин.
– Хай Джіні залишається тут - принаймні буде в курсі подій, але сама участі в битві не братиме?
– Я...
– Це добра думка, - рішуче підтримав Люпина містер Візлі.
– Джіні, залишайся в цій кімнаті, чуєш мене?
Джіні не надто сподобалась ця ідея, але, зустрівши незвично суворий батьків погляд, вона кивнула головою. Містер і місіс Візлі поспішили до сходів разом з Люпином.
– А де Рон?
– запитав Гаррі.
– Де Герміона?
– Мабуть, пішли вже до Великої зали, - припустив, озираючись, містер Візлі.
– Я щось не помічав, щоб вони повз мене проходили, - засумнівався Гаррі.
– Вони щось згадували про ванну кімнату, - сказала Джіні, - зразу після того, як ти звідси пішов.
– Про ванну кімнату?
Гаррі підійшов до відчинених дверей ванної й подивився. Там було порожньо.
– А ти певна, що вони казали про ван...
Але тут його шрам запалав вогнем, і кімната на вимогу зникла. Крізь високі ковані ворота з крилатими вепрами на колонах по обидва боки, над темними шкільними угіддями він дивився на замок, що сяяв вогнями. Наджіні лежала в нього на плечах. Він був одержимий тим холодним і жорстоким відчуттям мети, що завжди передувало вбивству.
– РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ -
Битва за Гоґвортс
Зачарована стеля Великої зали була темна і всіяна зірками, а внизу за чотирма столами гуртожитків сиділи розкуйовджені учні, дехто в дорожніх плащах, а дехто ще в халатах. Де-не-де мерехтіли перламутрово-білі обриси шкільних привидів. Усі погляди - і живих, і мертвих - були прикуті до професорки Макґонеґел, що промовляла з помосту на чільному місці зали. За її спиною стояли інші викладачі, серед яких вирізнявся золотистий кентавр Фіренце, і члени Ордену Фенікса, що прибули для участі в битві.
– ...евакуація відбудеться під наглядом містера Філча та мадам Помфрі. Старости, за моїм сигналом ви зберете
Багато учнів наче скам’яніли. Але коли Гаррі проходив уздовж стін, шукаючи за ґрифіндорським столом Рона й Герміону, з-за гафелпафського столу підвівся Ерні Макмілан і крикнув:
– А якщо ми хочемо залишитись і взяти участь у бою?
Пролунали ріденькі оплески.
– Повнолітні можуть залишитися, - сказала професорка Макґонеґел.
– А що буде з нашими речами?
– запитала якась дівчина за рейвенкловським столом.
– 3 нашими валізами й совами?
– Часу збирати речі немає, - відповіла професорка Макґонеґел.
– Головне, щоб ви самі вийшли звідси живі-здорові.
– А де професор Снейп?
– крикнув хтось із слизеринських дівчат.
– Він, як то кажуть, накивав п’ятами, - відповіла професорка Макґонеґел, і ґрифіндорці, гафелпафці й рейвенкловці радісно закричали.
Гаррі йшов залою повз ґрифіндорський стіл, виглядаючи Рона й Герміону. Там, де він проходив, учні озиралися йому вслід і лунав збуджений шепіт.
– Ми вже встановили захист навколо замку, - вела далі професорка Макґонеґел, - та навряд чи він довго протримається, якщо ми його не посилимо. Тому я попрошу вас діяти швидко й спокійно, виконувати все, що ваші старости...
Проте останні її слова потонули в іншому голосі, що луною прокотився в залі. Голос був високий, холодний і чіткий. Не зрозуміло було, звідки він лунає; здавалося, він іде прямо зі стін. Неначе монстр, що століттями дрімав у цих стінах.
– Я знаю, що ви готуєтесь до бою!
– серед учнів пролунали крики, дехто хапався за товаришів, з жахом озираючись у пошуках джерела цього звуку.
– Ваші зусилля марні. Вам мене не перемогти. Я не хочу вас убивати. Я з великою пошаною ставлюся до гоґвортських викладачів. Не хочу проливати магічну кров.
У залі запала тиша. Вона тиснула на барабанні перетинки, вона була така велика, що не вміщалася в чотирьох стінах.
– Віддайте мені Гаррі Поттера, - пролунав Волдемортів голос, - і ніхто не постраждає. Віддайте мені Гаррі Поттера, і я не зачеплю школи. Віддайте мені Гаррі Поттера, і вам буде щедра винагорода.
– Ваш час минає опівночі.
І знову їх поглинула тиша. Усі голови повернулися до Гаррі, усі очі вп’ялися в нього, а він завмер у тисячах цих невидимих променів. І тут з-за слизеринського столу хтось підвівся, і Гаррі впізнав Пенсі Паркінсон. Вона підняла тремтячу руку й заверещала:
– Та ось же він! Поттер тут! Хапайте його!
Не встиг Гаррі й слова сказати, як усі учні заметушилися. Ґрифіндорці всі як один зірвалися на ноги і стали спинами до Гаррі, а обличчями до слизеринців. Далі встали гафелпафці і, майже одночасно, рейвенкловці, захищаючи своїми тілами Гаррі. Їхні погляди були звернуті до Пенсі, і Гаррі, збентежений і вражений, бачив, як з-під плащів і з рукавів вистромилися чарівні палички.
– Дякую тобі, міс Паркінсон, - холодно кинула професорка Макґонеґел.
– Ти перша підеш з цієї зали за містером Філчем. Інші учні вашого гуртожитку можуть вирушати слідом.