Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

Ролiнг Дж. К.

– Так, Півза,дурню, Півза! Ти ж на нього нарікаєш ось уже чверть століття! Приведи його сюди, негайно!

Філч, очевидно, подумав, що професорка Макґонеґел з’їхала з глузду, та все ж пошкутильгав геть, згорбившись і бурмочучи щось собі під ніс.

– А тепер... пієртотум локомотор!– крикнула професорка Макґонеґел.

І по всьому коридору з постаментів позістрибували статуї і лицарські обладунки, а з брязкоту, що долинув з верхніх і нижніх поверхів,

Гаррі зрозумів, що те ж саме зробили їхні «колеги» по всьому замку.

– Гоґвортсу загрожує небезпека!
– закричала професорка Макґонеґел.
– Займайте позиції, захищайте нас, виконуйте свій обов’язок перед нашою школою!

З брязканням і криками юрба ожилих статуй протупала повз Гаррі - одні менші, інші значно більші, ніж насправді. Були там і тварини, а брязкітливі лицарські обладунки розмахували мечами й шпичастими ядрами на ланцюгах.

– А тепер, Поттере, - сказала Макґонеґел, - раджу тобі й міс Лавґуд повернутися до ваших друзів і привести їх усіх у Велику залу... а я піду будити решту ґрифіндорців.

Піднявшись на наступний поверх, вони розійшлися. Гаррі й Луна побігли шукати прихований вхід у кімнату на вимогу. Назустріч їм спішили ватаги учнів у дорожніх плащах, накинутих прямо на піжами. Їх підганяли до Великої зали вчителі і старости.

– Це ж був Поттер!

– Гаррі Поттер!

– Це він був, клянусь, я його бачила!

Та Гаррі не озирався, і невдовзі вони вже підбігли до входу в кімнату на вимогу. Гаррі притулився до зачарованої стіни, вона його визнала, й вони з Луною помчали крутими сходами вниз.

– Що?..

Коли Гаррі побачив кімнату, то ледь не послизнувся на східцях від шоку. Кімната була переповнена, людей було набагато більше, ніж тоді, як він звідси виходив. На нього дивилися Кінґслі й Люпин, а ще Олівер Вуд, Кеті Бел, Анжеліна Джонсон і Алісія Спінет, Білл і Флер, а ще містер і місіс Візлі.

– Гаррі, що там діється?
– запитав Люпин, зустрівши його біля сходів.

– Волдеморт прямує сюди, школу огороджують оберегами... Снейп утік... а ви чого тут? Як ви довідалися?

– Ми розіслали звістки всім воїнам Дамблдорової армії, - пояснив Фред.
– Невже ти, Гаррі, думав, що хтось захоче пропустити таку забаву? ДА повідомила Орден Фенікса - і так воно все й розрослося, як снігова лавина.

– З чого починаємо, Гаррі?
– запитав Джордж.
– Що там відбувається?

– Іде евакуація менших дітей, і всі збираються у Великій залі для організації оборони, - повідомив Гаррі.
– Ми йдемо в бій!

Усі закричали й кинулися до сходів, притиснувши Гаррі до стіни. Бігли члени Ордену Фенікса, Дамблдорової армії і квідичної команди, в якій Гаррі колись грав. З чарівними паличками напоготові всі подалися до головного будинку замку.

– Ходімо, Луно, - гукнув, пробігаючи, Дін і подав їй руку. Луна схопилася й побігла за ним сходами нагору.

Натовп розсмоктувався. В кімнаті на вимогу ще залишалася

невеличка групка людей, і Гаррі до них підійшов. Місіс Візлі сварилася з Джіні. Їх оточили Люпин, Фред, Джордж, Білл та Флер.

– Ти ще неповнолітня!
– кричала на дочку місіс Візлі.
– Я не дозволяю! Хлопці - то таке, а ти вертайся додому!

– Я не повернуся!

Волосся Джіні розлетілося, коли вона вирвала долоню з материної руки.

– Я в Дамблдоровій армії...

– ...це зграя підлітків!

– Зграя підлітків, яка збирається кинути виклик йому, чого досі ніхто не насмілився зробити!
– обурився Фред.

– Їй тільки шістнадцять!
– не вгавала місіс Візлі.
– Вона ще мала! Чим ви, хлопці, думали, коли привели її сюди...

Фред і Джордж трохи засоромились.

– Джіні, мама правду каже, - лагідно всміхнувся Білл.
– Тобі не можна. Усі неповнолітні повинні звідси піти, це буде правильно.

– Я не вернуся додому!
– крикнула Джіні з сердитими слізьми на очах.
– Тут уся моя родина, як я там сидітиму сама, не знаючи нічого й...
– Її очі вперше зустрілися з очима Гаррі. Вона дивилася благально, проте Гаррі похитав головою, і дівчина розчаровано відвернулася.

– Ну що ж, - буркнула вона, дивлячись на вхід у тунель до «Кабанячої голови».
– Тоді я з вами прощаюся і...

Почулося дряпання й глухий удар. Це хтось вилазив з тунелю, але втратив рівновагу й упав. Підвівся, схопившись за найближчий стілець, глянув на присутніх крізь перекошені рогові окуляри й сказав:

– Я не дуже спізнився? Уже почалося? Я щойно довідався, і я... я...

Персі затнувся й замовк. Він явно не сподівався зустріти тут ледь чи не всю свою родину. Якийсь час панувала збентежена мовчанка, а тоді її перервала Флер, звернувшись до Люпина в очевидній спробі зняти загальне напруження:

– То... як т’ам наш к’ихітний Тедді?

Люпин, здригнувшись, закліпав очима. Тиша між Візлі тверднула, як лід.

– Я... о, так... усе добре!
– голосно відповів Люпин.
– Так, він разом з Тонкс... у її матері.

Персі витріщався на всіх решту Візлів, а ті, заціпенівши, дивилися на нього.

– Ось, я взяв фото!
– вигукнув Люпин, вийняв із внутрішньої кишені куртки фотографію і показав Флер та Гаррі знімок немовляти з бірюзовим чубчиком, що махало в об’єктив пухкеньким кулачком.

– Я був дурнем!
– раптом прокричав Персі так голосно, що Люпин ледь не випустив фотографію.
– Ідіот, пихатий ідіот, я... я...

– Закоханий у міністерство баран, що зрікся родини заради влади, - підказав йому Фред.

Персі ковтнув слину.

– Так, такий я був!

– Що ж, цим усе сказано, - і Фред простяг Персі руку.

Місіс Візлі розридалася. Вона кинулася до Персі, відштовхнувши Фреда, й стисла його в обіймах, а він попліскував її по спині, не зводячи очей з батька.