Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
– Поттере, - професорка Макґонеґел обернулася до нього, цілком байдужа до парочки Керроу, - якщо Той-Кого-Не-Можна-Називати справді знає, що ти тут...
На цих її словах Гаррі пронизала несамовита, буквально відчутна на дотик, лють, через неї шрам спалахнув пекучим вогнем, і він на цілу секунду зазирнув у чашу, зілля в якій стало прозоре... і побачив, що на дні немає золотого медальйона...
– Поттере, що з тобою?
– пролунав чийсь голос, і Гаррі отямився. Він хапався за Лунине плече, щоб утриматися на ногах.
– Часу все менше,
– «Зараз, коли він знає, що я нищу його горокракси», - подумки закінчив речення Гаррі.
– Ти дієш за наказом Дамблдора?– вражено перепитала професорка й випросталася на повен зріст.
– Ми захистимо школу від Того-Кого-Не-Можна-Називати, поки ти шукатимеш цю... цю річ.
– Хіба це можливо?
– Думаю, що так, - незворушно відповіла професорка Макґонеґел, - ми, викладачі, досить добре володіємо чарами. Я переконана, що ми його затримаємо на якийсь час, якщо докладемо всіх зусиль. Звісно, треба буде щось зробити з професором Снейпом...
– Дозвольте мені...
– ...а якщо Гоґвортс незабаром опиниться в стані облоги і з Темним Лордом біля воріт, то доречно було б забрати звідси якомога більше невинних душ. Якщо врахувати, що за мережею флу ведеться постійне стеження, а явлення в межах школи неможливе...
– Є один вихід, - швидко сказав Гаррі й розповів про тунель, що веде в «Кабанячу голову».
– Поттере, йдеться про сотні учнів...
– Я знаю, пані професорко, але якщо Волдеморт і смертежери зосередяться на школі, їх не цікавитиме, хто там роз’являється з «Кабанячої голови».
– Щось у цьому є, - погодилася вона. Націлила чарівну паличку на парочку Керроу - і на їхні зв’язані тіла впали сріблясті сіті, обвили їх і підняли. Брат і сестра повисли під синьо-золотою стелею, наче дві великі й огидні морські потвори.
– Ходімо. Треба попередити вихователів інших гуртожитків. І краще накинь плаща.
Вона покрокувала до дверей і підняла чарівну паличку. З палички вистрибнули три срібні кішки з характерними цяточками навколо очей. Патронуси елегантно бігли попереду, освітлюючи ґвинтові сходи срібним сяйвом, а професорка Макґонеґел, Гаррі й Луна поспішали за ними.
У коридорах, де вони пробігали, патронуси один по одному їх покидали. Поли картатого халата професорки Макґонеґел шелестіли по підлозі. Гаррі й Луна під плащем намагалися не відставати.
Вони вже спустилися на два поверхи вниз, коли до тупотіння їхніх ніг приєдналися ще чиїсь м’які кроки. Гаррі, попри біль у шрамі, почув їх перший. Він почав намацувати в капшучку на шиї Карту Мародера, та не встиг її витягти, як Макґонеґел теж зрозуміла, що вони не самі. Вона зупинилася, підняла чарівну паличку, приготувавшись до двобою,
– Хто тут?
– Це я, - відповів тихий голос.
З-за обладунків вийшов Северус Снейп.
Побачивши його, Гаррі закипів ненавистю. Він уже забув окремі деталі Снейпової зовнішності, бо їх витіснила з пам’яті величина його злочинів. Забув, як його масне чорне волосся обрамляло худе лице, забув холодний мертвотний погляд його очей. Снейп був не в піжамі, а в звичній чорній мантії, і теж наготував до бою чарівну паличку.
– Де Керроу?
– спокійно запитав він.
– Мабуть, Северусе, там, де ти звелів їм бути, - відповіла професорка Макґонеґел.
Снейп підступив ближче і кинув погляд повз професорку Макґонеґел, ніби знав, що тут є й Гаррі. Гаррі теж тримав чарівну паличку напоготові.
– У мене було враження, - сказав Снейп, - що Алекта затримала якогось непроханого гостя.
– Справді?
– перепитала професорка Макґонеґел.
– І чому ж у тебе виникло таке враження?
Снейп ледь помітно смикнув лівою рукою, де на його шкірі була витаврувала Чорна мітка.
– Ой, ну аякже, - глузливо сказала професорка Макґонеґел.
– У вас, смертежерів, є свої індивідуальні засоби зв’язку, я геть забула.
Снейп удав, що не чує. Його очі уважно оглядали простір навколо неї, він підступав дедалі ближче з таким виглядом, наче сам не розумів, що робить.
– Я й не знав, Мінерво, що сьогодні твоя черга патрулювати в коридорах.
– Тобі щось не подобається?
– Просто мені цікаво, що саме змусило тебе зірватися з ліжка такої пізньої пори?
– Мені здалося, що я почула якийсь галас, - пояснила професорка Макґонеґел.
– Справді? Та ж ніби все спокійно. Снейп зазирнув їй у очі.
– А ти не бачила Гаррі Поттера, Мінерво? Бо якщо бачила, то я наполягаю...
Професорка Макґонеґел так спритно махнула рукою, що Гаррі аж здивувався. Її чарівна паличка розсікла повітря, й на частку секунди Гаррі подумав, що Снейп повалиться непритомний на землю, але той так швидко вичаклував закляття «щит», що Макґонеґел ледь не втратила рівноваги. Вона махнула чарівною паличкою на смолоскип - і він вискочив зі скоби. Гаррі, що вже хотів було заклясти Снейпа, змушений був відтягти Луну далі від полум’я, що перетворилося на вогняне кільце, заповнило собою коридор і метнулося на Снейпа, мов аркан...
Але тут замість вогню з’явилася велика чорна змія, яку професорка Макґонеґел висадила в повітря й перетворила на дим. Цей дим одразу загус і з нього виник цілий рій летючих кинджалів. Снейп ледве їх уник, затулившись обладунками, і з лунким брязкотом кинджали встромилися один по одному в ці металеві груди...
– Мінерво!
– почувся писклявий голосочок, а коли Гаррі озирнувся, не забуваючи захищати Луну від заклять, що шугали тут і там, то побачив професорів Флитвіка й Спраут, що бігли до них по коридору в нічних сорочках, а трохи ззаду дріботів засапаний огрядний професор Слизоріг.