Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
– Не в Гоґвортсі, - знову закрокував Гаррі.
– Десь у Гоґсміді?
– припустила Герміона.
– Може, у Верескливій Халупі?
– запитав Гаррі.
– Туди ніхто не заходить.
– Але Снейп знає, як туди проникнути, це було б ризиковано.
– Дамблдор довіряв Снейпові, - нагадав їй Гаррі.
– Та не аж так, щоб розказати про підміну мечів, - відказала Герміона.
– Так, справді!
– погодився Гаррі, ще більшу радість відчувши від думки, що Дамблдор таки мав деякі сумніви, бодай
– То, може, він заховав меча десь далеко від Гоґсміда? А ти що думаєш, Роне? Роне?
Гаррі озирнувся. На одну бентежну мить він подумав, що Рон вийшов з намету, але одразу побачив, що той з кам’яним лицем лежить у затінку нижнього ліжка.
– О, нарешті згадали й про мене?
– буркнув Рон.
– Що?
Рон пирхнув, втупившись у днище верхнього ліжка.
– Ви собі продовжуйте. Бо ще зіпсую вам забаву.
Збитий з пантелику Гаррі глянув на Герміону, чекаючи допомоги, але вона лише головою похитала, збентежена не менше за нього.
– Що таке?
– запитав Гаррі.
– Що таке? Нічого такого, - Рон і далі уникав погляду Гаррі.
– Особливо для тебе.
На брезентовий дашок у них над головами капнуло кілька краплин. Починався дощ.
– Ні, я ж бачу - тебе щось гризе, - не погодився Гаррі.
– Викладай, що там.
Рон звісив з ліжка довгі ноги й сів. Був він якийсь жалюгідний, не схожий на себе.
– Добре, викладу. Не сподівайся, що я стрибатиму від щастя, що нам треба знайти ще якусь дурню, про яку ти нічого не знаєш.
– Не знаю?
– перепитав Гаррі.
– Я не знаю?
Кап, кап, кап.Дощ дужчав. Краплі падали на встелений опалим листям берег, на річку, що жебоніла в темряві. Страх витіснив з душі Гаррі радість, бо Рон казав саме те, чого він очікував і водночас так боявся від нього почути.
– Ясно, що я тут кайфую, як ніколи, - бурчав далі Рон, - бо що таке покалічена рука, відсутність їжі й те, що спина щоночі замерзає. Просто я мав надію, що кілька тижнів тікаючи й ховаючись, ми хоч чогось досягнемо.
– Роне, - сказала Герміона так тихенько, що Рон міг удати, ніби її не почув, бо дощ уже щосили тарабанив по намету.
– Я думав, ти знаєш, на що йдеш, - сказав Гаррі.
– Я теж так думав.
– І що ж саме не виправдало твоїх сподівань?
– поцікавився Гаррі. Його вже почала охоплювати злість.
– Ти думав, що ми ночуватимемо в п’ятизіркових готелях? Щодня будемо знаходити по горокраксу? Думав, що на Різдво повернешся до мамусі?
– Ми думали, ти хоч знаєш, що робиш!
– закричав Рон, зриваючись на ноги, а його слова пронизали Гаррі, як розпечені ножі.
– Ми думали, що Дамблдор тобі сказав, що робити, думали, ти маєш якісь серйозні плани!
– Роне!
– повторила Герміона, і тепер її голос цілком виразно прозвучав на тлі барабанного
– Ну то вибач, що я тебе розчарував, - сказав Гаррі цілком спокійним голосом, хоч відчував усередині якусь порожнечу і розгубленість.
– Я нічого від тебе не приховував і розповів усе, що мені казав Дамблдор. І якщо ти цього ще не помітив, то ми таки знайшли один горокракс...
– Ага, і не можемо його знищити, так само, як і знайти інші горокракси... словом, нічого в нас нема!
– Роне, зніми медальйон, - попросила незвично високим голосом Герміона.
– Зніми, будь ласка. Ти б такого не казав, якби не носив його цілісінький день.
– Та ні, казав би, - заперечив Гаррі, бо не хотів чути виправдань Ронових дій.
– Думаєте, я не помічав, як ви шепотілися в мене за спиною? Думаєте, не здогадувався, про що ви говорили?
– Гаррі, нічого ми не...
– Не бреши!
– накинувся на неї Рон.
– Ти сама казала, що розчарована, казала, що теж думала, ніби в нього були серйозніші плани, ніж просто...
– Я такого не казала... Гаррі, це не так!
– крикнула вона. Дощ тарабанив по намету, сльози текли по Герміониному обличчю, а те хвилювання, що охопило їх усього кілька хвилин тому, безслідно зникло, наче феєрверк, що спалахує й гасне, залишаючи по собі темряву, вогкість та холод. Ґрифіндорів меч був захований невідомо де, а вони, троє підлітків, сиділи тут, у наметі, і єдиним їхнім досягненням було те, що вони й досі живі.
– Чого ж ти й досі тут?
– запитав Гаррі.
– Я й сам не знаю, - відповів Рон.
– То йди додому, - запропонував Гаррі.
– Може, й піду!
– крикнув Рон і підійшов на кілька кроків до Гаррі, але той не відсахнувся.
– Ти що, не чув, що казали про мою сестру? Але тобі це до одного місця, це ж тільки Заборонений ліс, і Гаррі Поттеру, з-яким-і-не-таке-бувало,глибоко наплювати, як там вона, а мені не наплювати, бо там є гігантські павуки й інша шизуха...
– Я лише казав... що вона там не сама, з ними Геґрід...
– ...ага, я знаю - тобі на все наплювати! А всі інші в моїй родині як? Ти чув, як казали: «Вистачить з Візлів поранених дітей»?
– Так, я...
– Тебе не турбувало, що це означає?
– Роне!
– Герміона стала між ними, - не думаю, що малася на увазі якась нова біда, про яку ми ще не чули. Подумай, Роне, - Білл уже й так у шрамах, багато людей бачило, що Джордж утратив вухо, а ти зараз нібито прикутий до ліжка зі смертельною формою бризкухи. Я впевнена, що малося на увазі тільки це...
– О, ти така впевнена? Звичайно, навіщо про них думати? У вас же все нормально, батьки в безпечному місці...
– Мої батьки мертві!– загорлав Гаррі.