Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

Ролiнг Дж. К.

Голоси наблизились, та все одно звучали нерозбірливо. Група чоловіків була вже на березі. Гаррі прикинув, що вони за п’ять-шість кроків від намету, хоч шум течії не давав змоги визначити точніше. Герміона схопила вишиту бісером сумочку й почала в ній порпатися. За мить вийняла три пари видовжених вух і кинула по одній Гаррі і Ронові. Хлопці швидко вставили один кінець тілесного кольору струн собі у вуха, а протилежний виставили з намету.

За кілька секунд Гаррі почув утомлений чоловічий голос.

– Може, тут є

лососі? Чи ти думаєш, що сезон для них ще не почався? Акціо лосось!

Почулися сплески води й ляскання риби об долоні. Хтось схвально крекнув. Гаррі запхнув видовжене вухо глибше у своє. Крізь жебоніння води розрізнив ще кілька голосів, але вони розмовляли не англійською і не якоюсь відомою йому людською мовою. Це була грубувата й немелодійна говірка, що складалася з деренчливих гортанних звуків, а співрозмовників було, здається, двоє, причому один розмовляв повільніше й глухіше, ніж другий.

Відблиски вогню затанцювали по тканині намету; великі тіні проходили між вогнищем та наметом. Чудесний запах печеного лосося спокусливо долинав до друзів. Почувся брязкіт металу об тарілки, й перший чоловік заговорив знову.

– Ґрипхук, Ґорнук, сюди.

– Ґобліни!– беззвучно поворушила губами Герміона, і Гаррі кивнув.

– Дякую, - сказали ґобліни англійською.

– То всі троє ховалися? І довго?
– запитав новий соковитий і приємний голос. Він був Гаррі мовби знайомий, одразу змальовував в уяві пузатенького безжурного чоловіка.

– Шість тижнів... чи й сім... я вже забув, - відповів стомлений чоловік.
– Уже в перші дні зустрівся з Ґрипхуком, а незабаром об’єднав зусилля з Ґорнуком. Добре мати товариство.
– Запала мовчанка, тільки шкрябали по тарілках ножі, а бляшані кухлі то піднімалися, то опускалися на землю.

– А ти чого втік, Тед?
– знову озвався той чоловік.

– Знав, що по мене прийдуть, - відповів соковитим голосом Тед, і Гаррі раптом його впізнав: то був батько Тонкс.
– Почув, що за тиждень до того неподалік були смертежери, і вирішив, що краще тікати. Бачиш, я принципово відмовився реєструватися маґлородцем, бо знав, що це тільки питання часу, знав, що рано чи пізно доведеться тікати. З дружиною все буде гаразд, бо вона чистокровна. А потім я зустрів тут Діна. Коли це було, синку, кілька днів тому?

– Ага, - підтвердив ще один голос, і схвильовані Гаррі, Рон та Герміона мовчки перезирнулися, бо впізнали голос їхнього товариша з Ґрифіндору Діна Томаса.

– Ти теж маґлівського роду?
– запитав перший чоловік.

– Не знаю, - відповів Дін.
– Тато покинув маму, як я ще був малий. Але в мене нема ніяких доказів, що він був чаклун.

Запанувала тиша, порушувана лише жуванням і плямканням, а тоді знову заговорив Тед.

– Мушу сказати, Дерк, що я був здивований, коли натрапив на тебе. Хоч і приємно, та все ж здивований. Ходили

чутки, що тебе впіймали.

– Так і було, - зізнався Дерк.
– Мене вже везли в Азкабан, але я ризикнув, приголомшив Доліша і вкрав його мітлу. Втекти виявилося легше, ніж можна було подумати. Думаю, що з ним зараз не все гаразд. Мабуть, його конфунднули. Якщо це так, то я потис би руку тому чаклунові чи відьмі, хто це зробив - і цим урятував мені життя.

Знову запала тиша, в якій було чути, як потріскував вогонь і плюскотіла вода. Тоді Тед сказав:

– А ви удвох як сюди потрапили? Я мав таке враження, що всі ґобліни на боці Відомо-Кого.

– Помилкове враження, - відповів ґоблін з пронизливішим голосом.
– Ми ні на чиєму боці. Це війна між чаклунами.

– То чого ж ви ховаєтесь?

– Я вирішив, що так буде розважливіше, - пояснив ґоблін з глухуватим голосом.
– Коли я відповів відмовою на досить зухвале, як на мене, прохання, то зрозумів, що моя особиста безпека під загрозою.

– А що тебе попросили зробити?
– поцікавився Тед.

– Виконати обов’язки, що не узгоджуються з гідністю моєї раси, - відповів ґоблін жорстко й холодно.
– Я ж не ельф-домовик.

– А в тебе що, Ґрипхук?

– Схожі причини, - відповів ґоблін з пронизливим голосом.
– Моя раса вже не керує «Ґрінґотсом». А я не визнаю керівника-чаклуна.

Він щось нечутно додав ґоблідіґуцькою мовою і Ґорнук реготнув.

– Що це за жарт?
– запитав Дін.

– Він сказав, - пояснив Дерк, - що є речі, яких чарівники теж не визнають або не впізнають.

Настала коротка пауза.

– Я щось не зрозумів, - зізнався Дін.

– Перед тим, як піти, я їм трошки помстився, - сказав англійською Ґрипхук.

– Людино добра... тобто, ґобліне добрий, - квапливо виправився Тед.
– Ти часом не замкнув якогось смертежера в старому наднадійному сейфі?

– Якби замкнув, то навіть меч не допоміг би йому вибратися, - відповів Ґрипхук. Ґорнук знову реготнув, і навіть Дерк ледь-ледь засміявся.

– Ми з Діном усе одно нічого не збагнули, - сказав Тед.

– Северус Снейп теж не збагнув, - вишкірився Ґрипхук, і обидва ґобліни вибухнули лиховісним реготом.

У наметі Гаррі аж задихався від хвилювання. Вони з Герміоною перезиралися й слухали затамувавши подих.

– Ти що, Тед, про це не чув?
– здивувався Дерк.
– Про дітлахів, які намагалися викрасти меч Ґрифіндора зі Снейпового кабінету в Гоґвортсі?

Наче електричний струм пронизав Гаррі, бренькнувши кожнісіньким нервом, і він закляк на місці.

– Нічого такого не чув, - зізнався Тед.
– Про це ж не писали у «Віщуні»?

– Навряд, - пирхнув Дерк.
– Мені сказав Ґрипхук, а він чув од Білла Візлі, котрий працює в банку. Серед тих, хто пробував свиснути меча, була й молодша Біллова сестра.