Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
– То в нас і далі нічого їсти.
– Цить, Роне, - розсердилася Герміона.
– Гаррі, що таке? Чому ти не зміг вичаклувати патронуса? Учора тобі це прекрасно вдалося!
– Я сам не знаю.
Він сів у старе Перкінсове крісло, відчуваючи страшне приниження. Боявся, що з ним сталися незворотні внутрішні зміни. Учорашній день залишився в далекому минулому, сьогодні ж він знову почувався тринадцятирічним хлопчаком, який єдиний з усіх зомлів у «Гоґвортському експресі».
Рон штурхнув ногою стільця.
– Що?
– загарчав він на Герміону.
– Я здихаю з голоду! Після того, як
– То йди й порозганяй дементорів, - кинув йому зачеплений за живе Гаррі.
– Я й пішов би, та в мене рука на перев’язі, якщо ти не помітив!
– Гарна відмовка.
– Що ти цим хочеш?..
– А, звичайно!
– Герміона ляснула себе по лобі, від чого хлопці здригнулися й замовкли.
– Гаррі, дай мені медальйон! Швидше, - нетерпляче клацнула вона перед його носом пальцями, бо він одразу не зреагував, - горокракс, Гаррі! Ти ж його носиш!
Вона простягла руку, а Гаррі зняв з шиї золотий ланцюжок. Щойно він перестав торкатися шкіри, як Гаррі відчув дивовижну легкість. Він навіть не усвідомлював, що увесь був мокрий від поту і який тягар тиснув йому на шлунок, поки не позбувся медальйона.
– Так краще?
– запитала Герміона.
– У сто разів!
– Гаррі, - сіла вона біля нього навпочіпки й заговорила, ніби до важкохворого, - ти не думаєш, що тобою щось оволоділо, ні?
– Що? Ні!
– обурився Гаррі.
– Я пам’ятаю все, що ми робили, поки я його носив. А якби я був одержимий, то навряд чи розумів би, що зі мною діється. Джіні мені розповідала, що інколи вона нічого не могла пригадати.
– Гм, - подивилася Герміона на важкий медальйон.
– Все одно, може, краще не носити його на собі. Може, сховати його десь у наметі.
– Не можна залишати горокракс, - рішуче заперечив Гаррі.
– Якщо ми його загубимо, або його вкрадуть...
– Ну, добре, добре, - сказала Герміона й повісила медальйон собі на шию, сховавши під футболку.
– Тоді будемо носити його по черзі, щоб ні в кого не залишався надовго.
– Чудово, - роздратовано буркнув Рон, - про це домовились. Тепер, може, подумаємо нарешті про їжу?
– Добре, але пошукаймо її в якомусь іншому місці, - сказала Герміона і зиркнула скоса на Гаррі.
– Немає сенсу залишатися там, де аж кишить дементорами.
Врешті-решт вони розташувалися на ніч на занедбаному полі біля самотнього хутора, на якому зуміли роздобути яєць і хліба.
– Це ж не крадіжка, правда?
– стурбовано запитала Герміона, коли вони вже поглинали смажені яйця з грінками.
– Я залишила в курнику під сідалом гроші.
Рон закотив очі і пробубонів з повнісіньким ротом:
– ’Емі... оно, не теа ’так ’е’еживати. ’озслабся!
І справді, набагато легше було розслабитися, добряче попоївши. Того вечора вони так реготали, що забули й про дементорів, а Гаррі почувався бадьорим і повним надій, коли заступав на першу нічну варту.
Це вони вперше зіткнулися з тим фактом, що повний шлунок сприяє гарному настрою, а порожній викликає сварки й роздратування. Для Гаррі це, власне кажучи, не було щось несподіване, бо в Дурслів він страждав від недоїдання частенько. Герміона порівняно добре витримувала вечори, коли їм не вдавалося роздобути
– То що далі?
– постійно повторював він. Сам він не мав нових ідей, але сподівався, що Гаррі з Герміоною невпинно розроблятимуть нові плани, тоді як він сидітиме в гірких роздумах про обмежені запаси харчів. Відповідно Гаррі й Герміона цілими годинами безплідно намагалися здогадатися, де шукати інші горокракси і як знищити той, що вони вже мали. Розмови ці ставали дедалі нудніші й монотонніші через відсутність нової інформації.
Дамблдор казав Гаррі, що, на його переконання, Волдеморт заховав горокракси у важливих для нього місцях, тому вони постійно, наче монотонну молитву, повторювали назви місць, у яких, як їм було відомо, Волдеморт жив або бував. Сиротинець, де він народився й виховувався, Гоґвортс, де він навчався, крамниця «Борджин і Беркс», де працював після закінчення школи, а тоді Албанія, де він довгі роки перебував у вигнанні. Саме довкола цих місць і точилися їхні розмови.
– Ага, подамося в Албанію. Вистачить півдня, щоб обшукати всю країну, - саркастично кепкував з них Рон.
– Там нічого не може бути. Він зробив п’ять горокраксів ще перед вигнанням, а Дамблдор був переконаний, що шостий горокракс - це змія, - заперечила Герміона.
– Ми знаємо, що змія не може бути в Албанії, бо вона переважно з Вол...
– Хіба я не просив не називати?!
– Добре! Змія переважно з Відомо-Ким... Щасливий?
– Не дуже.
– Навряд чи він щось заховав у «Борджина і Беркса», - Гаррі вже не раз висловлював цю думку, а зараз її повторив просто, щоб порушити напружену мовчанку.
– Борджин і Беркс - знавці темних предметів, вони одразу б розпізнали горокракс.
Рон недвозначно позіхнув. Ледве стримавшись, щоб чимось у нього не кинути, Гаррі повів далі:
– Я вважаю, що він міг щось заховати в Гоґвортсі.
Герміона зітхнула.
– Гаррі, тоді б Дамблдор його знайшов!
Гаррі ще раз повторив аргумент, який уже не раз наводив на підтримку цієї теорії.
– Дамблдор сам мені зізнавався, що не знає всіх таємниць Гоґвортсу. Я кажу вам, якщо для Вол...
– А-а!
– Для ВІДОМО-КОГО, добре!
– закричав Гаррі, втрачаючи терпець.
– Так от, якщо для Відомо-Кого й існувало якесь важливе місце, то це був Гоґвортс!
– Ой, не сміши, - глузливо скривився Рон.
– Школа?
– Так, школа! Це був його перший справжній дім, там його визнали особливим, школа значила для нього все, і навіть коли він її закінчив...
– Це ти говориш про Відомо-Кого? Чи, може, про себе?
– в’їдливо запитав Рон. Він смикав за ланцюжок з горокраксом, що висів у нього на шиї. У Гаррі промайнуло бажання схопити його за цей ланцюжок і задушити.
– Ти нам розповідав, що Відомо-Хто просив Дамблдора дати йому якусь роботу після закінчення школи, - нагадала Герміона.