Ге, людина з Моого

Шафранек Ота

— Видерешся по дощі на хмари? — запитав я для певності.

Ладіслав мовчки притакнув і кивнув мені, щоб я оповідав далі. Несподівано знову пустився дощ.

Я негайно скористався з цієї нагоди й звернувся до Ладіслава:

— Може, спробуєш?

— Цього не втнуть навіть ваші діти, — відказав Ладіслав. І тут же поцікавився, чи це не я викликав цей короткочасний дощик.

— Я ні.

— Це я, — почулося, хоч з нас ніхто навіть уст не розтулив.

— Хто це сказав? — запитала

Геленка. Очі їй розширилися, а голос ослаб.

Кароліна подивилася на маляра. — Це, бува, не ти? — Либонь, невидимий мооганин, — відказав маляр.

— Тоді негайно припиніть це, — зажадав Ладіслав від невидимого.

Але дощ тільки припустив.

— Мооганин слухає лише мооганина, — озвався голос. Він був неприємний. Здавалося, то говорить жаба, яка не вміє гаразд по-чеському.

— Ходімо до будиночка, — попросила Геленка і трохи знітилася.

— Не бійся, — сказала Кароліна. — Йозіфек черевомовець, як наш тато. Це, безперечно, був він.

Йозіфек не заперечив цього, ані не потвердив. Ми пішли до будинку. Позаду залишили дощ і таємничий голос. Він хоч і належав Йозіфкові або моєму невидимому колезі, міг промкнутися з нами до будинку.

Геленка забажала, щоб ми всі сіли вкупочці. Отож ми, дорослі, втиснулися в дитячі стільчики й на дитячий ослінчик довкола дитячого столика. Діти всілися біля наших ніг на килимку.

— Оповідай, Ге, оповідай далі.

Але я не поспішав. Я обмірковував, як їм це розповісти. Вони навіть не здогадувалися, яке нелегке й страшне завдання дістав я на Моого. Наполягали, щоб я оповідав, і не знали, яке лихо накликають на себе.

Я вирішив іще трохи повагатися, а відтак оповідати тільки про щасливе життя на Моого.

— Шкода, що у вас нема мооганського планетоскопа, яким ми фільмуємо в нас далекі планети.

— І земну кулю теж?

— Ми познайомилися з нею передусім з фільму, і то досить докладно. Бачили на екрані, що тут діялося шістдесят років тому — так довго до нас іде звідси світло.

— Це означає, що ви бачили нас… 1905 року.

— Трохи раніше, Йозіфку. Цей фільм нас показували 1879 року, згідно з вашим літочисленням. Відніміть шістдесят років і ви дістанете час, коли у вас іще найкраще світло вночі давав Місяць, а найшвидшим видом транспорту була карета. Коли ми сіли на Землю, то дуже здивувалися, як багато тут змінилося за сто п'ятдесят літ.

— Скільки тривала подорож із Моого до нас?

— Вісімдесят два роки, — відповів я Ладіславові.

— Ти, Ге, народився в дорозі? — випалила Геленка.

— Ні, на Моого.

— То скільки ж це воно тобі років?

— Восени виповниться сто одинадцять.

— Може, й так. Але тобі можна дати щонайбільше… щонайбільше…

Усі почали вгадувати,

скільки мені можна дати років, Кароліна запевняла, що максимум тридцять. Я пояснив їм, що мооганин у сто літ прожив тільки п'яту частину свого віку і його можна прирівняти до п'ятнадцятирічного землянина.

Ладіслав підрахував, що, тільки досягши ста років, мооганин може піти в кінотеатр, і дивом дивувався.

— Я б не витримав, скажу я вам.

— Але в нас не роблять жодної різниці між молодими й старими. Від дітей у нас нема взагалі таємниць і навпаки — діти кличуть до себе чотирьохсотп'ятдесятилітнього діда, щоб він погрався з ними.

— Щиро сказати, Моого все більше мені до мислі! — вигукнув Йозіфек. — І якщо минуле Моого схоже на наше, то в нас може бути й подібне майбутнє. Отож дивитися через планетоскоп на Моого — майже те саме, що дивитися на майбутнє земної кулі. А це ж надзвичай цікаво, вам не здається?

— Оце так сенсація, — мовив Ладіслав.

— То давай свій фільм, Ге, — сказала Геленка.

12

МИ СІДАЄМО В ТЕУТЕНДОМОНІ.

НІЧНИЙ ПРИВАЛ НА МАЙДАНІ МОДИ

— Шкода бачити далеку планету тільки в кіно. Я знаю її так досконало, що можу поводити вас по всьому краю, по всіх містах, від моря до моря. Ви тільки приготуйте свої очі і ходіть за мною, куди я вас поведу.

Зараз буде місто, там моя домівка, і називається воно ТЕУТЕНДОМОН.

По-чеському воно називалося б Місто з проміння. Було це ще не так і давно, коли в Теутендомоні будинки не ставили, а ткали з теплого різнобарвного проміння. Все виглядало, як у казці — парки, сади, і в них будинки з проміння. Не кажучи вже, що це давало чимало зручностей.

Єдина вада була в тому, що наше місто обминали птахи. Либонь, їх лякало, що будинки тільки здаються будинками, але на них не можна ні сісти, ні звити собі кубельце. Крім того, проміння ніжно мерехтіло, переливалося. Одне слово, це, мабуть, не сподобалося птахам, і наш Теутендомон та решту променевих міст вони стали вважати для себе непридатною територією.

Ми довго не чули пташиного щебету і далі миритися з цим не могли. Сади не можуть обійтися без пташви, і моогани теж. Ми радше обійдемося без проміння. Зібрали раду, обміркували пропозиції, проголосували. І тепер — ставимо з каменю будинки, вілли, домики й хатини.

— Але вони вже не такі гарні, як будинки з променів, — сказала Геленка. — Ті, певно, були страх які гарні.

— Шкода на це тратити проміння, — сказав Ладіслав.

— Чого там шкода!

— Може, воно ще на щось придалося б.