Ге, людина з Моого

Шафранек Ота

Коли дорогою ви побачите авто, літака, слона, кавуна, тромбон, коли побачите що завгодно, майте його за своє, доки воно перестане вам подобатися, навіть до самої смерті. Мооганин ніколи не втрачає щасливої вдачі маленьких дітей. Він такий багатий, що має все, і такий убогий, що не має нічого.

Ладіслав кладе мені на коліно руку.

— Скажи, Ге, що було б, якби на Моого з'явився злодій?

— Якби він тут з'явився, йому належало б ціле Моого. Але злодій завше хоче те, що йому не належить, отож тут для нього нема

чого красти.

Геленка підвелася на одне коліно й хвилю пильно дивилася на моє обличчя.

— Ге, подивися мені в вічі, — наказала вона.

Я подивився.

— Ге, ти це вигадуєш чи все це правда?

— Це гра, — відказав за мене Йозіфек. — Гра в Моого або в нашу будучину, що кому більш до вподоби.

— Вони кажуть, що це лише гра, — заявила Геленка. — Ти вигадав якийсь Теутендомон, і ми теж ніби там із тобою. Будь ласка, кажи навпростець.

Я мить подумав, відтак мовив:

— Що ж, нехай врешті з'ясується, чи я усе це вигадав, а чи казав правду. Але спершу скажи, Геленко, Що воліла б ти?

— Перше.

— Отже, гарну забаву.

— Але прошу тебе, Ге, вигадуй тільки гарне й дотепне.

— Цього я не потраплю, — відмовив я. За мене раптом обстав Йозіфек.

— Геленко, — озвався він, — коли ти була деревом, ми не зажили жодної справжньої розваги. Ти боялася всіляких нещасть, і я теж трохи боявся з тобою. То чому тепер Ге не має права говорити про свою планету так, як він собі її уявляє або навіть знає?

Я подякував Йозіфкові. Сказав, що вже боявся вести їх далі до Теутендомона. Бо ані там, ані десь-інде на Моого, ба навіть у цілому всесвіті, все ніколи не може бути бездоганне.

— Дай тобі боже здоров'я, мені наче камінь із серця спав, — сказав Йозіфек. — Хоч, як на мене, то я здатен уявити собі повне щастя. А взагалі я не вірю, щоб настала цілковита справедливість. Скільки існуватиме світ, кожна людина матиме свій розум, свою долю, своє щастя, декому не таланитиме у спорті, декому в праці, ще іншому в коханні, отож у людей завжди зостанеться заздрість, жаль, ненависть.

— А ми й досі йдемо вулицею Забавок? — поцікавився Ладіслав, якому наша розмова, певно, видалася довшою за цю вулицю.

— Якраз виходимо з неї на широкий, ясно освітлений проспект.

— Чим тут світять, Ге?

— Лампочками. П'ятдесят років тому нам світив згори нерухомий супутник. Не те, щоб він не виправдав себе, просто лампи при землі гарніші й приємніші. Ми знов вернулися до старих ліхтарів та ламп.

— Ми вже бачимо, чим тут світять, але не бачимо навіщо, — каже трохи нетерпляче Кароліна.

— Ви бачите юрми людей, море голів, ви чуєте гомін голосів, сміх і радість — це моогани вийшли на вечірню прохідку. З ними йдуть оркестри, оркестри стоять також на пішоході. У парках танці.

— Виходить, у Теутендомоні сьогодні свято? — цікавиться Геленка.

— Що ви сказали? Я нічого не чую.

— Сьогодні тут якесь свято? —

кричить Геленка.

— Що, що?

— Геленка питається, — кричить маляр і вихоплюється на стільчик, аби його було краще чути, — що тут сьогодні таке!

– Так тут щодня?

— Щодня веселощі?

— Щовечора. Веселощі? Гаразд, нехай будуть веселощі. Ми веселимося, що народилися. І робимо це щодня цілих уже сім чи вісім століть.

Не хочете чимось поласувати? Поблизу є вуличка Морозива, а за рогом — вулиця Горіхових тортів.

Отже, увага, ми звертаємо у вуличку Горіхових тортів. Даруйте, не виходить, уся вулиця танцює. Хіба що протанцюємо крізь неї. Давайте мені руки.

Тра-ля-ля, ля-ля, ля-ля-ля-ля, ля. Співайте разом зі мною. Це найновіший мооганський танок керднон, ви швидко вивчите його, тільки дивіться на мої ноги; ось так треба підстрибувати й співати. Тра-ля-ля-ля, ля-ля, ля-ля-ля-ля, ля.

Ми танцюємо з Кароліною, Геленкою, Йозіфком і Ладіславом кердон і співаємо. Робимо це досить довго, аж поки дістаємося в кінець вулиці. Потім стомлено відсапуємо.

Я кажу:

— Стільки горіхових тортів, а ми навіть не покуштували.

Хвилинку, нам щось гукають з он того низького тхоленга. Вони кликали нас узяти участь у прилюдному досліді з вугіллям, що перейшло в рідинний стан і що його ми відкрили на планеті Гелза. Я вибачився за всіх нас і подякував їм. Таке прилюдне демонстрування нових відкрить тут не рідкість. Навіть математики, коли вони знаходять розв'язання нелегких задач, — зосібна це може зацікавити Ладіслава, — демонструють свій результат на дошці в театрі.

Широкий простір перед нами називається майдан Летючих птахів. Шмат сільського крайобразу оточений будинками. Луг, дерева, гаї й озера. Пішки майдан ви пройдете за три години.

Я веду вас трав'янистою дорогою поміж деревами й водою. Четверо мооган під дубом грають старовинний концерт на старовинних інструментах.

Тс, тс. Не говорімо ані слова, поки поминемо дівчинку край дороги.

Ви звернули увагу? В неї був такий вигляд, наче вона сидя спить.

— А що, власне, вона робить? Чому ми маємо звертати на неї увагу?

— Воа розмовляє з кимось на відстані.

— Як це розмовляє на відстані? Я не розумію, — каже Ладіслав.

— Вона зосереджено про когось думає, може, про свго коханого. Аж поки той озветься до неї. «Думай про мене», — скаже она йому подумкою. «Я думаю про тебе весь час», — відмовить він їй. «Зараз пів на десяту вечора, я сама, й допіру щось таке приємне повіяло в моє обличчя», — каже вона. І так далі. Одне слово, вони гомонять між собою, хоч і не разом у цей момент.