Ге, людина з Моого

Шафранек Ота

— Вони таки трішки подібні між собою; Можливо. А втім, ні.

— Я б дуже хотіла, щоб він доповів цю історію до кінця. Може, він сам хоче її доповісти. Може, чекає, коли ми його попросимо.

— Гаразд. Але це треба зробити обережно, чемно й тільки тоді, коли трапиться нагода, розумієте, діти?

Тільки-но маляр зайшов до вітальні, ми відразу ж змовкли. Він стурбовано запитав, чи нам не нудно.

— Ну що ви, — відповів Ладіслав. — Ми щойно пообіцяли собі, що витягнемо це з вас до кінця.

Нас із Геленкою наче громом ударило. Ладіслав побачив, що сказав це не дуже обережно й нечемно. Але він зніяковів лише на мить, а тоді напустився на нас:

—

Не розумію, що ви за люди — все вам у мені щось та не до вподоби.

Ліпшої нагоди чекати я вже не міг, тож сказав:

— Якщо вже Ладіслав почав так відверто, то будемо всі одверті з цієї хвилини. Скажу вам правду: ваша оповідь про своє дитинство так нам сподобалася, що ми залюбки послухали б її продовження. Але якщо вам приємніше говорити про щось інше, то ми негайно змінимо програму. А ще я хочу вам сказати під секретом, що такі смачні соложеники я ще не їв ані на Землі, ані на Моого.

Слухаючи мене, маляр підійшов до скляної стіни, спинився і, стоячи до нас спиною, дививсь кудись у далечінь. За деревами видніли далекі горби по той бік Влтави й величезний клапоть неба.

Поміж хмарами вже сяяли сині дороги. Може, ними в споминах зараз походжав маляр зі своєю сестрою.

Нараз він обернувся й мовив:

— Гаразд, я доповім вам цю історію.

Геленка. глянула на мене й усміхнулася.

7

У ПРАЗІ ЩЕЗЛО НЕМОВЛЯ.

КОМУ Й НАВІЩО ВОНО ЗНАДОБИЛОСЯ

Було це п'ятнадцять літ тому. Був кінець березня, щодня світило сонце. Повітря ще пахло снігом, сяяли вимиті вікна, виблискував нікель дитячих візочків.

На вулиці люди підставляли сонцю обличчя, щоб засмагнути. Всі сьогодні були трохи щасливіші, ніж учора. Тільки одну матір спостигло тяжке горе. Вона пішла на віноградський [1]критий ринок, а візочок з дитиною лишила на пішоході; повернулася, а, візочка нема. Цілий ринок почав шукати дитину, продавці й ті шукали, розпитували, а потім викликали міліцію. Мати з розпуки не могла вже й плакати. Довкола неї метушилися люди, шукали в поближніх парках і будинках. А вона заціпеніло стояла на пішоході. І раптом чує сміх своєї дитини. Обертається, а візочок стоїть коло неї.

Назавтра так само щезло дитя з-під крамниці на Англійському проспекті й так само повернулося туди. Потім це повторилося перед аптекою у Вршовіце, [2]на набережній біля Жофіна.

Матері боялися вже й на хвильку кидати дітей без догляду. Але біля Жофіна за візочком пильнувала жінка. Вона сиділа на лаві й читала книжку; раптом підводить очі, дивиться, а візочка нема.

Кожна мати тремтіла зі страху, що з нею теж може таке статися, хоч і чула, що злодій має звичку повертати вкрадених дітей. Що, коли саме її дитя він не поверне? Біля Жофіна зібралися сотні людей, утішали матір і чекали на злодія. Зненацька хтось крикнув, кажуть, якийсь хлопець, що за сто кроків од них стоїть візочок і в ньому плаче дитя.

Ладіслав не втримався й зауважив, що це був цілком добрий злодій.

— Облиш, — смикнула плечем Гелена, — цілком добрий злодій. Ти знаєш, як воно матері, коли в неї вкрадуть дитину? Я не знаю, якби це в мене хто вкрав, я б його, певно, роздерла.

Маляр поважно глянув на неї й кивнув головою.

— Так, як Геленка, думала кожна мати. Того злодія теж трохи не розідрали.

— Хто його спіймав?

— Юрба розгніваних людей. Злодієм виявився десятилітній хлопчак. Перед ним ураз

виросла стіна обурених батьків. Кожен будь-що хотів відучити його красти дітей.

Ладіслав уявив собі юрму розгніваних батьків і здригнувся.

— Чому він це робив, скажіть, на бога? Я б на його місці не крав, а коли б уже крав, то не дітей. Навіщо красти дітей?

— Бачиш, Ладіславе, йому подобалося бути старшим братом. У нього не було іншого приятеля, крім своєї маленької сестрички. Потому він зостався сам, і йому здалося, що то були найщасливіші хвилини його життя, коливін дбав про ту крихітку. І ще йому здалося, що він помре з туги. Він украв чуже дитя, побавив, погицав на руках, потримав у себе дві години, а тоді віддав назад. Хлопець був убгав собі в голову, що він — старший брат усіх дітей. І, по суті, це зосталося в нього й по сей день. Хоч він уже давно не краде дітей. Ми всі здогадалися, хто був той злодюжка. Нам кортіло запитати, чи зустрілися вони ще коли-небудь, він і сестра, але навіть Ладіслав проковтнув це запитання. Щоб не припиняти розмови, він наскіпався на Гелену: — Ну й злюка ж ти. Виходить, ти розідрала б пана маляра. Ти це сказала, сказала! –

І вдався до нас, аби ми потвердили, що вона справді так сказала.

— Але ж я не знала, навіщо йому ці діти. Маляр поклав долоню на її ясне волосся й погладив його.

8

МИ РАДІЄМО КАРОЛІНИНІЙ З'ЯВІ.

В ЩО ОБЕРНУЛАСЯ НАША РАДІСТЬ.

ВІДПОЧИВАЄМО НА МАТРАЦАХ.

ЛАДІСЛАВОВА ТАЄМНИЦЯ

— Йозіфку! — покликав хтось у передпокої спокійним і ніжним дівочим голосом.

— Перепрошую, — мовив маляр і хутенько вибіг з кімнати.

Не встигли ми й отямитись, як він уже вертався з дамою, котру ми одразу ж упізнали на портреті.

— Кароліна! — повідомив маляр. Геленка глипнула на мене: «А я що казала?»

Потому маляр відрекомендував нас одне одному. Він забув моє мооганське ймення, що я його назвав під деревом. Ладіслав підбіг до нього на допомогу:

— Добродій Ге Гуа. — В нього була чудова пам'ять.

Коли Кароліна трохи здивувалася, зачувши таке ймення, він пояснив їй, що я — людина з планети Моого.

Вона відразу ж перестала дивуватися й потисла мені руку.

Їй, певне, було вже за двадцять, але вона ще не перестала бути дитиною, найпаче коли чогось раділа. Нині вона не тямилася з радості, що до них завітали гості. Зібрала порожні тарілки й вибігла до кухні.

Ми тим часом сиділи за столиком, мовчали й усміхалися одне одному. Нараз Геленка засміялася вголос, за нею я, потому маляр, Ладіслав; ми реготали, мов божевільні, відкидалися назад, піднімали коліна, вищали й питцали, хоч ніхто не сказав ані словечка. Ми просто раділи, — певно, тільки тому, що в маляра є сестра Кароліна, а в Кароліни є брат Йозіфек. Вернувшись за хвилю до кімнати, Кароліна запитала нас, чого ми так регочемо. Ми не могли їй нічого відповісти, власне, ми вже не сміялися, а ревли. «Не знаємо, ми не знаємо!» — вигукнув маляр, і сміх напав нас ізнов. Тепер сміялася вже й Кароліна. Вона іржала, як лоша, й була така кумедна, коли сміялася, що ми вже сміялися з її сміху. Замість уст — роззявлений писок, ніс ізморщився, замість очей — дві шпаринки, сама вона зіщулилася під стіною, а потім сіла на підлогу. Ладіслав лежав горілиць і пацав ногами, Геленка стояла навколюшках і затулила обличчя руками, немовби плачучи, маляр повзав рачки, а що робив я, вже й не пам'ятаю. Думаю, що бігав з кімнати надвір і назад.