Година бика

Ефремов Иван Антонович

Закінчивши розмову, він перемкнув СДФ на прийом, вмостився поруч з Сю-Те і став розпитувати її, поки не відчув, що вона заспокоїлась і лише змагається з важкою втомою. Нічого не варго було занурити у міцний сон дівчину, яка слухняно згорнулася клубочком у кріслі. Сам Вір терпляче вичікував, поки заговорить СДФ, теж відпочиваючи перед відвідинами “майстерні” медико-біологічного інституту. Минуло понад дві години. Пролунав ледь чутний сигнал виклику, І на екрані з’явився стривожений Таель, який завжди боявся нещасть.

Вір Норін відразу отримав адресу.

У кварталах, зайнятих будинками “джи”, де жив самотній професор Асоціації Архітектури, до послуг землян знайшлося дві зручні кімнати. Там мешкала здебільшого технічна інтелігенція, серед якої немалу роль відігравали однодумці Таеля, з тих, хто дивився фільми “Темного Полум’я”.

Сю-Те прокинулась і озирнулася, натягуючи на коліна зім’яту сукню.

— Ідіть умийтеся, — весело запропонував астронавігатор, — і ми підемо обідати, а потім — на квартиру. Кімнату знайдено, але вона буде поряд з моєю. Вам це не заважатиме?

Сю-Те радісно сплеснула в долоні.

— Зовсім ні! Так швидко? Ох, як дозго я спала! Останні дві ночі я їхала, стоячи в коридорі, у мене скінчилися гроші…

— То ви дуже голодні! Ходімо!

Вони зайшли до великого Палацу Харчування, гарної, за мірками Ян-Ях, будови, із скляними дверима, оправленими в залізо й оздобленими полірованим камінням.

Сю-Те, соромлячись своєї легкої дешевої сукні — у ці години жінки звичайно носили штани, — забилася в куток і звідти з цікавістю стежила за незнайомою обстановкою і поведінкою столичних людей. Вір Норін теж любив це робити у вільні хвилини. Їм подали обід. Крадькома поглядаючи на свою супутни-цю, він дивувався, як красиво, без жадібності й без удаваної манірності їла ця, без сумніву, голодна дівчина. Зовсім як жителька Землі. Вір Норін тільки згодом дізнався, що Сю-Те не отримала виховання і її приємні манери пояснювались вродженою душевною делікатністю.

Неподалік від них, біля полірованої колони сірого штучного мармуру, зсунувши кілька столиків, розташувався галасливий і розв’язний гурт молодих людей. Вір Норін і Сю-Те могли вільно обмінюватися враженнями, не привертаючи нічиєї уваги. Між столами в ритмі танцю рухалась дівчина в червоно-коричневій сукні, навдивовижу гарної будови як для тормансіанки. Вона ходила прямо й гордо, її розумне обличчя із замисленим і сумним виразом було визивно нафарбоване. Серед відвідувачів і подавальниць вона справляла враження рідкості, хоча легкий наліт вульгарності приховував її вишукану манеру триматися. Ноги дівчини у золотих черевичках на високих підборах ступали м’яко й невимушено.

— Погляньте, які красиві ноги! — вигукнула Сю-Те.

Астронавігатор покосився на маленькі ступні своєї супутниці, взуті в сандалії-підошви з двома ремінцями, які сходилися між великим і другим пальцями. Рівні, як у дітей, ноги Сю-Те здавалися босими і беззахисними. Вона заховала їх під стіл і повторила:

— Погляньте, яка вона зажурена. Це доля всіх вродливих дівчат. Можливо, її треба втішити, як і мене?

Астронавігатор змовчав, подумавши, що Сю-Те не просто так звернула увагу саме на цю дівчину. І та й друга

вирізнялися своєю серйозністю серед інших молодих жінок з їхньою нервовою крикливістю і кривлянням, що вважалося модним у столиці Торманса.

— Я відчуваю, ти зовсім незвичайна людина. Може, — в очах Сю-Те промайнув переляк, — перевдягнений “Змієносець”?

— Ви коли-небудь чули, щоб бодай один “Змієносець” допомагав першим зустрічним? — усміхнувся Вір Норін.

— Ніколи! — зраділа дівчина. — Але чому ти не говориш мені “ти”, як у нас заведено? Чому?

— Потім поясню.

Кінець обіду проминув у мовчанні. Притихла Сю-Те пішла за Вір Норіном у пошуках будинку з обіцяним житлом. Вони заблукали в старій частині міста з тісними, кривими вуличками. Вір Норін зупинив перехожого “кжи”.

— Піднімайся праворуч, — сказав той, — побачиш квартали сірих будинків ніби з цегли. Як загавкають собаки, вважай, що прийшов.

У кварталах будинків “джи” Вір Норін і раніше бачив немало собак, яких на повідках прогулювали жінки. В інших місцях міста він не помітив ніяких домашніх тварин. Для землянина не було сумніву, що собаки завезені сюди з рідної планети, їхня дивовижна схожість із земними не могла бути випадковою.

— Тут занадто багато собак! — здивувалася Сю-Те. — Навіщо вони?

— Мабуть, довгоживучі мають час, щоб приділяти його тваринам. Мені завжди собаки здавалися бранцями тісних будинків і кімнат, придатних хіба що для котів…

— І для людини, — докинула Сю-Те.

— Так, на жаль. Найпалкішими любителями собак іноді бувають самотні, неврастеніки або чимось ображені люди. Для них прив’язаність собаки служить опорою, ніби запевняючи їх, що й вони для когось вищі істоти. Дивовижно, наскільки багатолике це прагнення бути вищою істотою! Небезпека, недооцінена психологами давнини!

— Нашими психологами у давнину? Ти знаєш історію?

— Трохи.

— Як би мені хотілося знати її більше! Історія була для мене найцікавішим предметом у школі…

Господар квартири був удома. Високий, похилого віку “джи” низько вклонився астронавігаторові, обережно потис руку Сю-Те. У темному вузькому передпокої Вір Норін звернув увагу на масивні вхідні двері з кількома складними замками.

— Це не від злодюг, — пояснив господар, — вони, коли схочуть, все одно влізуть.

— Невже?

— Звичайно. Я гадаю, небагато з нас усвідомлюють, наскільки ми, “джи”, безпомічні перед хуліганами й злодіями. Боронитися нам не можна. Навіть коли б ми мали зброю! Доводиться відповідати за завдані каліцтва, якби на тебе навіть напали з ножем. Мене дивує, що так мало “кжи” використовують надані їм державою можливості: вдиратися до квартир, бити, ображати.

— Навіщо ж державі заохочувати неподобства?

— Дуже просто. Це дає розрядку тим, хто невдоволений життям, видимістю свободи. Злодії не такі страшні, вони обмежаться тими чи іншими речами. Набагато небезпечніші “очі володаря”! Вони підбирають ключі, нишпорять по квартирах, сподіваючись знайти заборонені книжки, пісні, особисті щоденники, листи.