Голубий пакет
Шрифт:
Як же визволити посланця фронту? Що робити? Голубий пакет ще й досі тут лежить!
З роздумів його вивів гітлерівський солдат. Він зупинився біля входу в котельню і хазяйським оком оглянув двері. Чудне спорядження солдата здивувало Чорноп'ятова: за плечима у нього була гвинтівка, в руці — відерце, в другій — рулон паперу.
Не звернувши на Чорноп'ятова ніякої уваги, солдат поставив відерце на землю і, взявши з нього щітку з коротким держаком, почав швидко замазувати старий наказ начальника гарнізону, що вже давно красувався на половинці дверей.
Зробивши свою справу, солдат закурив сигарету, і, взявши відерце, пішов далі,
Чорноп'ятов підійшов до оголошення. На аркуші впадали в око фотографії трьох чоловіків і жінки, зовсім, незнайомих Чорноп'ятову. У тексті говорилось:
«Розшукуються небезпечні злочинці, які переховуються в місті або в його околицях (див. фото зліва направо):
Самойлов Петро, Лисичкін Микола, Бугаєнко Федірі Готовцева Валентина…»
На цьому місці Чорноп'ятов перервав читання, і його очі впилися в обличчя молодої жінки. Він довго розглядав знімок, намагаючись запам'ятати кожну рисочку. Потім прочитав оголошення:
«… за виявлення названих осіб або за їх спіймання призначена велика грошова премія і безкоштовна двотижнева екскурсія до однієї із західноєвропейських країн.
Бургомістр Юрст.
15 червня 1942 року, м. Горєлов ».
Чорноп'ятов ще раз прочитав оголошення, подивився на знімок і завмер, здивований,
«Нічого не розумію, — признався він сам собі. — Анічогісінько! Виходить, вона втекла, вона на волі? Як же це сталося? Хто і як міг її вирвати з тюрми?»
Зовсім спантеличений, Чорноп'ятов не знав, що діяти. Потім спустився в котельну, переодягнувся і квапливо подався до центра міста.
Через півгодини він уже входив до міської перукарні.
Всі майстри були зайняті. Чорноп'ятов сів біля круглого столика, взяв до рук ілюстрований журнал крупного формату і почав його перегортати. Та малюнки двоїлися в очах, на сторінках журналу спливало сумне обличчя Валентини. Зрідка він поглядав на крісло, де Заболотний уже закінчував обробку німецького артилериста. Заболотний давно побачив Чорноп'ятова, але робив вигляд, що не помічає. Руки його працювали ритмічно, впевнено, тільки ще моторніше, ніж звичайно. Він квапився.
Музика, що лилася з репродуктора, замовкла. Голос диктора спочатку німецькою, а потім російською мовою оголосив:
«Хто бажає зробити приємну прогулянку до однієї з країн Європи й одержати необхідні кошти для цього, той повинен подати реальну допомогу окупаційній адміністрації в розшуках і спійманій злочинців Самойлова, Лисичкіна, Бугаєнка і Готовцевої, які переховуються в місті й загрожують безпеці мирних жителів. Кожен, хто надасть їм притулок,
У репродукторі почулося клацання, і знову заграв оркестр.
Заболотний сприснув свого клієнта одеколоном, припудрив, зірвав простирадло і сказав:
— Готово!..
Артилерист підвівся не відразу. Він наблизив обличчя до дзеркала, обдивився, погладив облізлого носа і, кинувши майстру зім'яту кредитку, вийшов.
— Прошу! — запросив Заболотний Чорноп'ятова. Той сів у крісло і, вибравши зручну хвилину, тихенько шепнув:
— Мені терміново потрібен Скиталець!
Заболотний кивнув.
— Побачся з ним, що б там не було. Нехай скаже, де можна зустрітись. А зараз швидше дряпай, одним заходом!
На початку дванадцятої Чорноп'ятов діловито зайшов у двір напівзруйнованого, нежилого будинку і, пройшовши бур'янами, заглибився в малинник, що густо розрісся. Тут він улігся в затінку старого щілястого паркана. Паркан цей межував із садком будинку, що виходив на паралельну вулицю, де квартирував Генріх Гроссе.
Тюремний наглядач любив у вільний від чергування час повозитись у хазяйському саду. Ось і зараз він з ножем у руці, мугикаючи солдатський марш, обходив густий вишняк уздовж паркана.
За парканом почулося тихе трикратне покашлювання. Генріх ліниво озирнувся навколо, позіхнув і ліг на траві, притуливши голову до широкої щілини в паркані.
— У мене лише двадцять хвилин, — тихо попередив Генріх. — О дванадцятій я повинен заступати. Тут нема нікого. Кажи, Григорію!
Чорноп'ятов запитав:
— Чув?
— Що чув? — у свою чергу запитав Генріх.
— По радіо передавали…
— А, відносно втечі?.. — Генріх добув сигарету і закурив. — Я дещо розвідав. Як стало бомбити, в метушні Готовцеву справді посадили не в «п'ятірку», а в «шістку». Але на «шістку» також був напад. Готовцеву і трьох чоловіків наче корова язиком злизала.
Обличчя в Чорноп'ятова витяглося.
— Що ж це за знак?
Генріх, дивлячись у небо, промовив:
— Видно, у місті, крім нас, ще знайшлися порядні хлопці…
Після довгої паузи Чорноп'ятов продовжував:
— Якби нам удалося напасти на слід Готовцевої! Вона потрібна нам до зарізу. Документи в голубому пакеті ще й досі лежать…
— Подумаю про це, — запевнив Генріх. — Є один шанс, ненадійний, правда, та нічого не вдієш.
— Що? Кажи!.. — зрадів Чорноп'ятов.
— Поки що не скажу. Не гнівайся, Григорію! Ось коли перевірю, тоді…
— Але ж ти зрозумій, що дорога кожна хвилина! — переконував його Чорноп'ятов.
— Розумію, — відповів Генріх. — Але не викладатиму ж я тобі плітки. Я чув дещо, трошечки, а ось побачу змінника — перевірю. Іди, Григорію! — він підвівся. — Мені пора.
— А коли ти змінишся?
— О восьмій.
Чорноп'ятов знав, що Генріх упертий і вже коли чого-небудь не схоче сказати, то не скаже.