irena karpa pica gimala
Шрифт:
— Зрештою, нікого не цікавить там, що конкретно, і як ти це зробиш. Ти сам все мусиш знати. На те ти і принц, і лама. Так само, як вони самі знають, як варити пиво, ткати одяг чи висипати мандалу з піску на підлозі.
Видно, зметикувала Редька, того Дордже був і зблід тоді — не вірячи своїм вухам і питаючи, що ж саме йому слід робити. Хоча… — Редька злостиво покосилася на Дордже. — Не такий він чогось і здивований назагал. Падлюка дика. Редька прикладала неабияких зусиль, щоби, по-перше, хоч почати це все переварювати, і, по-друге, не кинутися тормошити
Настоятель знову затягнувся своєю велетенською самокруткою. Редька згадала, що у неї в наплічнику мусять бути кілька пачок кубинських сиґарильїв. «Romeo y Julietta» ідеально пасуватимуть до любовних пісень молодих послушників за стіною. Ті вчора ввечері до кінця обнагліли і співали вже не стримуючись. Явно щоби їх почули іноземні зайди. У кожному аскеті є вакантне місце для поп-зірки.
Дордже на ходу передивився всі листки саморобної мапи й, згортаючи її, зітхнув.
— Шкода, що старе королівство не по дорозі. Хоча, напевно, тільки так і можна.
— Так. — Редьці, не дивлячись на вмиротворюючу присутність настоятеля, починав уриватись терпець. — Ану давай уже кажи. Яке таке королівство?!
— Таке королівство. Маленьке. Можна сказати, й князівство. — Дордже посміхнувся й посмутнів. — Яка різниця. Його давно вже зруйнували. Сенс навідувати мертві камені?
— Хто зруйнував? За що?
— Хм. І справді. За що. — Дордже крокував, невесело задумавшись. — Хіба багато людям треба причин, щоби ненавидіти іншого? Релігія, его диктатора, що не може не сцяти кип’ятком на вигляд благополуччя й мудрості сусіда, багаті надра. А тут — це все в боєкомплекті.
— Типу, нафта? Як в Росії і Чечні?
— Типу, і нафта, і золото, і уран. І далеко не тільки це. Це все — для пересічного солдафона, готового вбивати жінок і дітей, бо, як сказав йому командуючий, він так захищає родіну. І тільки сам головнокомандуючий у рідкісному, при чому, випадку, може знати, за що він насправді вбиває, проганяє, палить і розорює.
— За що?
— Ох, Редька, Редька. — Дордже потріпав її й без того скуйовджене волосся. — Тобі обов’язково бачити в слайдах історію знищення чергової шамбали?.. Та не за нафту чи золото, а зі страху, аби люди не дізнались, як можна щасливо обійтись і без них.
Редька знітилася, проте інтерес в очах не згасав.
— Згадай про терми, — зітхнув Дордже. — Решту взнаєш, коли прийде слушний час.
— Час, час, — невдоволено бурчала вона. — Так, ніби в нас із тобою вічність. — Вічність? — посміхнувся Дордже. — Десь так воно і є.
Редька й сама не зчулася, як вони, пройшовши чимале коло кам’яною стежкою, повернулись до монастиря. Не знаючи ні сьогоднішньої відстані, ні напрямку, Редька все ж мала відчуття, що вирушати треба
Відтак Дордже ще доста довго говорив зі старим монахом вже не англійською. Вони то зітхали, то посміювалися. Служка приніс їм на дорогу харчів, загорнутих у прооливлений сірий папір. Слава людському співчуттю! — ледь не скрикнула Редька, щаслива, що сьогодні вдасться уникнути розчинних макаронів. Бо вчора все закінчилося голим чаєм, коли хазяїн дому заснув, де сидів. Може, то бідній Редьці з голоду всі ті жахіття й наснилися.
— Добре, що згадав! — підвівся настоятель, коли вони вже закінчили. — Зачекай.
Він вийшов ненадовго в сусідню кімнатку, піднявся кудись сходами нагору (Редька собі не уявляла, що тут ще й так можна), щось там попересував і спустився до них.
— Ось, — простягнув він Дордже щось невеличке, Редьці поки не вдавалося розгледіти, що саме. — Це належало колись іще твоєму прадіду. Я ще зовсім юним послушником був, коли він наче випадково забув це в нас. Мене послали тоді його наздогнати й передати коштовність, я так і зробив. Але коли нарешті добіг цими стежками туди, де вони конями йшли дорогою, король сказав, що то він зробив навмисне. І що — хто зна — може, якраз мені доведеться передати це котромусь із королів тоді, коли йому це знадобиться значно більше.
Дордже тримав таємничу річ у піврозкритій долоні, Редька силкувалася якомога ввічливіше зазирнути йому через плече. Настоятель знов заговорив на їхній мові. Навіть, як здалося Редьці, лукаво підморгнувши, кивнув на неї Дордже. Відтак сказав англійською:
— Нехай там, куди ви хочете попасти, вас не чекає те, чого ви не зможете подолати.
Дордже, не випускаючи з долоней дідової передачі, став перед ним навколішки, те ж відразу зробила і Редька. Старий поблагословив обох, прочитавши коротку мантру кожному й помазавши їм лоба пахучою водою з латунної мисочки.
Дордже вже запакував у наплічник їжу, коли Редька, похопившись, вирила з наплічникових надр ледь прим’яту коробку сиґарильїв і поклала її настоятелю на столик. Ґречно за все подякувавши, вони перевдяглися у свій ще доста вологий одяг (Редька здригнулася від передчуття того, яка приємність чекатиме її на вітрі), попрощалися й вийшли. Малята в пурпурових ризах ще довго махали їм руками вслід.
— Покажи! — аж підскочила Редька, щойно вони повернули за найближчу гору.
— Та шо тут дивитися? — знизав плечима Дордже. — Ось.
Він вийняв із кишені замотаний у стару ганчірку твердий гострий предмет сантиметрів зо шість завдовжки. Редька розповила його — невеличкий важкенький кинджал-амулет, на ручці дві голови, чи то ведмежі, чи людські, чи демонічні. В руці тримати його було приємно, хоч Редька й не вгледіла на амулеті жодного натяку на коштовність. Може, в антикваріату свої канони?
— І шо це за длушпалка?
— Длушпалка? Це щоби в зубах копирсатися, чи в вусі? — Дордже витягнув ножа навпроти сонця. — От великі колись люди були, га? І діри в них у зубах великі…