irena karpa pica gimala
Шрифт:
Від її звичного пафосу Редька скисла.
— Не криви пику. Все буде чотко. Просто їдь і роби це. Якщо вернешся, куплю тобі новий лаптоп.
— Дякую.
— Чи велосипед?
Прокинувшись, Редька все ще зважувала, як ефектніше послати Сонечку під три чорти — верхи на велосипеді, чи накритою лаптопом, як зозулька в годиннику.
— Дурне спить, дурному сниться… — потрусила головою вона.
Дордже біля неї не було. Навіть лежанку свою вже встиг скрутити і майже спакував наплічника.
— Принц-піонєр,
49
Втомившись довго думати про блиск і крах королівських династій, Редька переключилася на щось більш для себе зрозуміле й прозаїчне.
— І все-таки вона крутиться.
— Хто?
— Та твоя культурна спадщина. Крутиться у мене в голові.
— Ну, хай собі крутиться, аби лиш не знудило. Як у машині — тримай погляд спереду, — засміявся Дордже.
— Чи може бути, що вона якось пов’язана з тими скарбами-терма?.. — і, не дочекавшись відповіді Дордже, Редька сама себе продовжила:
— Бо щось мало віриться, що всі ті мародьори лопатили довколамонастирські землі просто в пошуках глиняних статуйок…
— Ну чого зразу глиняних? — Дордже здивовано підняв одну брову. Редька й не знала, що він так може, і спробувала було й собі: не вийшло. Так само як не виходило клацати пальцями. Генетично, напевно…
— …плюс іще, — провадив Дордже фразу, що її половину Редька буквально проклацала, — тексти з астрології й коштовні камені. Тантри, агами й упадеші, тисячі котрих було в наступні століття…
(Редька випустила й кінцівку його фрази, застопорившись на коштовному камені й не ставши лізти в П-ну Вікіпедію на предмет незнайомих слів).
Проте для неупередженого розуму будь-що з довколишнього являло б собою коштовність. Гранатовий, сірий, рожевий, ліловий колір — просто собі колір тутешнього каміння. Червоні кущі дикого барбарису і чорні кущі сплячого рододендрону, котрому, через кліматично-кармічні причини, не судилося тут вирости деревом. Химерні скелі то антропоморфних форм, то наче стіни замків-велетів, із їх недоступними воротами і вікнами-бійницями, відкритими до вітру, але не до людини.
— Навесні тут, либонь, цвітуть азалії й оці рододендрони… Цікаво, які вони — жовті, рожеві чи багряні. — Роззувши очі, спробувала відволіктися від своїх рівнянь із багатьма невідомими і болю в спині Редька.
— І лежить наш друг туман. — Дордже забрав у неї наплічника. — Давай, азалія, моя тепер черга.
«Ой принц, та ви же ж джентльмен!» — хотіла шпигонути Редька, але промовчала — сама ж щоразу наполягала на їх чесному чергуванні. До того ж Дордже вже казав їй, що йому простіше весь час нести рюкзак, ніж щоразу перелаштовувати на свій зріст численні кріплення.
Зазирнувши по дорозі в невеличкий сільський храм, Редька вже не вперше помітила поряд із древніми статуями й танка кольорову фотографію жирного військового, вочевидь, генерала — у відзнаках вона
— Цей дяпан шо — помер? — глянула на традиційні китайські квіти (такі зустрінеш і в автобусі Тернопіль-Івано-Франківськ, і на Новобілицькому кладовищі в Києві) Редька.
— Ні, — засміявся Дордже. — Він якраз живіший од усіх живих. А з чого ти взяла?
— Ну, квіти такі…
— Ат! Квіти тут всі люблять, ти їх по хатах не помічала, видно. Не ростуть справжні, то хоч із пластику хай квітнуть. А ці тут за наказом прибили навіки — щоби вічне свято.
— Ну і хто це? — Редька роздивлялась третє підборіддя у портрета.
— Один із їхніх окупантських генералів. Чорт його зна, як його звати. Можу поцікавитися.
— Ага. Не забудь.
Дордже висипав у мисочку коло виходу дрібноти.
— Мило тримати у храмах портрети людини, що наказала знести храмів десять-двадцять. Кажуть, ентузіаст ще власноручно з кайлом ходив на «комсомольську стройку».
— Підарас.
— Найсмішніший випадок був, коли китайці знищили жіночий монастир дванадцятого століття. Формулювання причини знаєш, яке було? «Будівництво даного об’єкту не було узгоджено з органами державної влади»!
— Підараси! — Редька додала множину, відчуваючи, що матюкатися в храмі в припадку праведного гніву — цілком нормальна річ. Втім секунду подумавши, вона додала:
— Дивно, як це наші уроди в Києві не додумались до такого «пояснення» нищення міста. Напрягаються там, бідні, чекають, нищать ті кволі пам’ятки архітектури, щоб тільки руками розводити й казати, а шо ж тут, тут уже толька пад снос… От вийшли б і чесно, притискаючи до серця земельний кодекс, сказали народу: «Немає акту передачі цієї землі під будівництво. Будівництво вважається незаконним!» А хто не згоден, то на них ментів із газом — тут уже хоч російський сценарій, хоч китайський, вибирай, що до душі.
— Пішли. — Дордже обійняв її за плече. — Щось ти розійшлася вже.
— Нє, але якщо серйозно, — випручалася Редька, — то чого би людям просто не викинути цього гамно-генерала з храмів?
— Бо тоді храм спалять і покарають все село, — просто відповів їй Дордже.
Редька відчувала наростання гніву.
— Але ж геть-чисто все проконтролювати неможливо!
— Правильно. Саме тому, як вчили тебе на лекціях із політології, будь-який авторитарний режим приречений на фіаско. — Тут Дордже змовницьки підморгнув до Редьки: — Навіть якщо вони десь саперними лопатками й динамітом і нариють хоч саму Гнівну Мантру.