irena karpa pica gimala
Шрифт:
— А… що за гнівна мантра така? Війну насилати? — Редьці чомусь уявилися бомби Хіросіми.
— Взагалі-то, насилати закляття. Універсальні, знаєш, штуки.
— Ой.
— В оригінальній задумці, щоправда, не все так макабрично. Гнівними звуться мантри, що належать гнівним божествам. І, як не дивно, вони мали б використовуватися для зачистки демонічних сил, що капостять живим істотам і чинять перешкоди Вченню Дхарми.
— Ну, тоді чого боятися саперних лопаток?
— Боятися? Не знаю. Просто ж будь-яку річ можна, за бажанням, обернути іншим боком. В неправильних
Редька подумала, що вона або кінцево шизіє й не помічає, коли говорить думки вголос, або Дордже і так читає її думки, тож саме час кінцево ошизіти.
— Та й, як застерігав Ґуру, — провадив далі Дордже, — небезпека чигатиме й на цілком пристойного, не шкодливого тертона, котрий якоїсь сраки, як ти кажеш, змилив і забажав собі спереляку матеріальної вигоди… — (Редька насторожилася), — слави і величі. — (Редька видихнула).
— Тоді, — Дордже зітхнув, — люди намагатимуться, м’яко кажучи, щасливчику нашкодити. Тому лохом бути не варто, і варто напровсяк володіти знаннями про чарівні сили. Я ж зрозуміло висловлююся?
— Ага, дуже, — огризнулась Редька.
— Ну, цитати ліпше не перекручувати, — знизав плечима Дордже.
50
Редька з інтересом розглядала їх сьогоднішню ночівлю.
— Нда. Просто пам’ятник перших років незалежної України. Сусід був тоді з Китаю в таких торбах пуховиків навіз зо піввагона, а один там діджей у нас недавно, пару років тому, костюмчик пошив собі такий, в полосочку… Прохавав тєму.
Буда, в якій їм довелось заночувати, не мала ні вікон, ні дверей, зате коштувала грошей у хитруватого хазяїна. Вочевидь, за особливий дизайн і теплоізоляцію: всі стіни, стеля і підлога були обтягнуті, за виразом Редьки, «шкурами невбитих полосатих сумок». Добре знайома кожному жителю пострадянських та азійських країн пластикова червоно-синя смугаста чи, скоріш, картата тканина створювала відчуття неповторного затишку для тих, хто був під владою її простору.
— Ми тупо спатимемо у китайській сумці. Їха! Відчуй себе парою джинсів.
— Добродій Хуй-Ши надав нам унікальну можливість бути зробленими в Китаї. Як ти це можеш не оцінити? Ми зможемо пірнути у первозданне лоно другої за розмахом світової економіки, з якого народжується кожна китайська річ, і матеріалізуватися потім будь-де на земній кулі. Правда, у межах векторного поля «базар-вокзал».
— Шо галімо, так це те, що щурячі перегони на даху і стінах стають ще голоснішими від такого матеріалу бігових доріжок. — Редька позіхала, розкладаючи спальник на вельми цінний для господаря («Визувайтесь!!!») матрац на підлозі. — Але цікаво все-таки, де він такого надер. І чи переслідував цей дядюн іще якусь мету, крім естетичної…
— А яку мету переслідували шотландські кілти? — Дордже широко позіхнув.
— Слухай, — Редька аж піднялася на лікті, — а дядюн не китаєць, випадково? Яким таким шовковим шляхом його в такий глушняк пришвартувало?!
— Піди скажи йому «ні хао». Якщо почне шкіритись — китаєць, значить. Може, безплатно нудл-супа насипле.
— Ага. Один мій дружочок в ін’язі так заскакував
Торба навколо них тихенько шелестіла. Був то вітер знадвору чи щось іще, Редьці не хотілось думати. Однак, чогось пошепки, вона таки спитала те, що її мучило:
— А якщо китаєць, то він нас, бува, не здасть, кому не треба?..
Дордже промовисто на неї глянув.
Редька зітхнула:
— Добре, я не буду упереджена… Тим більше — ги-ги, — раптом помітила щось подібне до Розп’яття вона, — китаєць наш, кажись, ще й християнин.
— Що? — не второпав Дордже.
— Ну осьо, бач, — тикнула пальцем на стіну ближче до стелі. — Хрестик дерев’яний же, чи мене глючить? Коли в людини такий фьюжн, то, певно, стає інших розваг, крім як бігати в поліцію за сорок кілометрів по горах.
Дордже засміявся:
— Ні, тут, звісно, ходили якісь місіонери, і навіть церкви їм дозволяли будувати, але цей ось хрестик — то атрибут тантричного ритуалу до.
— До?
— До. Для того, щоб умилостивити мирських духів, народ ще й досі, як і за найдавніших часів, робить ці хрестоподібні паличко-ниткові амулети. Дивно, що ти їх ще в місті з глиняним статевим гігантом не розгледіла. На козині черепи дивилась чи на…?
— Ой да канєшно! — спалахнула Редька. — На член його, ага. Мені тринадцять років і я вчуся в католицькому ліцеї для дівчаток.
— Ну, — потягнувся на спальнику Дордже, — якщо ти не з католицького ліцею, то йди спитай у господаря барильце чангу.
— Кого?!
— Чангу. Місцевої бражки. Якщо ячмінь вродив, звичайно. Як не дасть — то точно китаєць. А не вернешся — то ракшас.
— Шо?! — Редька починала дратуватися. — Щось із тобою чим далі в ліс, тим більше слів нових.
— А що? Стандартна метода вивчення іноземних мов. Хіба ні?
— З-під свині. Хоча… про ракшасів це десь вже я чула. Що за одні?
— Та так, — Дордже підлаштовував рюкзак собі під голову, — дикуни-людожери. А чула ти про них від настоятеля. Живуть на малому континетні Чамара — одному з восьми островів довкола гори Сумеру.
— Це десь явно не тут… — (Редька давно видивлялася в околицях бодай озерце, щоб у полудень скупатися).
— Ну чого. Світова гора, вона як хребет — мусить бути в нас самих. А на Чамару спирається чиста земна обитель Ґуру Рінпоче.
— А, точно. Край ракшасів! — пригадала Редька. — А чого він там сидить у них?
— Подобається йому, певно, — позіхнув Дордже. — Навертає їх на шлях істиний, щоб не втрачати форму. Це як гантелі щодня підіймати. То ти йдеш за чангом чи всьо пропало?..
51
— З Тибету в Королівство везли сіль, а назад, із королівства — осінь.
Дордже роззирався довкола — на дуже нетутешню, вибілену сонцем наче соляну долину між білих-білих скель. Такий пейзаж звично було би бачити, виходячи на балкон щоранку почистити зуби, де-небудь на Місяці, а тут Редька несвідомо поглядала собі під ноги, щоби ненароком не гепнути в який-небудь кратер.