irena karpa pica gimala
Шрифт:
— А, дідівська вуходлушпалка! — зраділа Редька.
— Оця частина, — Дордже показав на ручку ножа, яку Редька про себе назвала була «шапка-мономаха», — це ваджра. «Алмаз, цар каміння». Абсолютною ваджрою була би Пустота, а так-то, в нашому випадку, це ритуальний жезл громовержців.
— Ух ти. — Редька нарешті почала прокидатися. — Точно. В гуцулів у Карпатах теж є громові ножі. Там спеціальна технологія їх виготовлення.
— Громові ножі?
— Ага. Ними грім заклинають. Дощ там і всякі корисні опади. Чи некорисні. Муток
— От яка вона — недооцінена освітня роль куріння коноплі, — посміхнувся Дордже. — І ти права, гірські народи між собою подібні сильніше за інших. Сьогодні в нас навряд чи Водохреща, але можеш вважати, що хрестимося наперед.
— Буддисти хрестяться?.. — з недовірою спитала Редька.
Дордже засміявся.
— Ага! І попльовують через ліве плече, щоб не наврочили. І під холодець, здається, варять картопляне пюре.
— Із цвіклями… — простогнала Редька на спогад про відвідини тернопільських родичів у великодній час.
— Я просто пробую налаштувати тебе на… дещо нетрадиційні водні процедури.
— Ліпше б ти налаштував мене на водний бульбік, — зітхнула Редька.
— Не до кінця уявляю, що це таке, але якщо після нього ти б захотіла жерти з потрійною силою, варіант виключається.
— Ти ж сам про пюрешку завівся…
І тут же в себе під ногами Редька запримітила те, що вже раз було здалося її голодним очам муляжною копією доброї свиної корейки.
— Тут навіть каміння ба, яке гастрономічне?
Дордже підняв смугастий біло-червоний камінь.
— Чулен таки тебе не полишає, дивина… Може, врешті забереш з собою, та й поїси в голодну днину?
Редька пожбурила камінь подалі. Навколо розбіглась луна.
Дордже почав копирсатись посеред каміняччя і випорпав незабаром ще якийсь кругляк. Редьці він одразу здався півкулею сальцисону того ж, галицького індпошиву. З масними білими кавалками і прозорими прожилками. Дордже простяг його Редьці й зразу ж забрав до рюкзака:
— Ще попросиш у мене добавки. А дулю дам!
У Редьки починала серйозно котитись слина…
Простора кам’яниста долина, праворуч — якісь геть невиразні червоняві руїни, ліворуч річка, за нею скеля, що помножує її шум, так наче не тоненька цівочка тече три метри завширшки, а потужний холодний потік.
І таки справді холодний. Як би Редька не хвалилась тим, що для неї ліпше холод, аніж спека, ступати босоніж слизькими камінцями під водою, долаючи кілька десятків метрів углиб тьмяного гроту, перш ніж вийти знову на світ божий, давалось їй нелегко.
— А просто тут не можна солі наколупати десь? Наче ж он купка блищить, і он…
Редька високо над берегом розгледіла соляні пірамідки і вже збиралася, як зимовий олень, піти їх полизати.
—
Дордже промовчав.
— Нє, ну скажи мені, дорогий, якого рожна ми з тобою лишили наші капці зі шкарпетками на сухому березі, а самі фігачимо по цій, м-м-м… не дуже теплій воді? — Редьчині ноги втратили вже будь-яку чутливість від крижаного потоку, і тільки коли вона ступала на камінь чи пісок, випхавши ногу з води, їй здавалося, що вона просто в сауні. Чи, як мінімум, по теплій шубі ступає.
— Ми їх, дорога, лишили, бо нікуди їх було взяти. Плюс до того мала вірогідність, що наші пахучі капці за цей час хтось поцупить. — Дордже спершу вимірював глибину потоку між скелями, куди на гостре каміння судилося ступати їх безневинним стопам. Відтак показував Редьці, на яку висоту слід закотити штани.
— Ясно. Ми — два нелетючі йоги. — Вирішила Редька. — Бо летючим йогам не доводилося би ступати на ці гострі тріщини — це ж від солі у грунті? — і на ці кляті камінці.
— А ти розслаб стопу. Як у дитинстві. Ти ж мусила бігати по асфальту?
— В дитинстві — ясен пень. Хто в дитинстві дбав про педікюр? Тоді й рот увесь синій був від шовковиці. А тепер сині будуть ноги… Коротше, дитинство в помірних широтах якось не передбачало крижаних гірських потоків і холодного гострого каміння з вогкою грязюкою.
— Ну добре вже, добре. — Дордже ступив обома ногами в потік. — Застрибуй.
— Куда? На тебе? Ти шо — здурів?
— Якщо штрикнеш мене своєю палкою, то точно здурів. — Редька перестала вимахувати своєю загостреною патикою для ходьби. І без зайвих зволікань застрибнула Дордже на ґорґоші.
— Важкувата як на свій зріст… — процідив крізь зуби Дордже і поніс її через глибокий, аж по коліна, потік.
«Ото як зараз удвох гепнемося, то точно гаплик прийде. Бо ж на мене упадемо…» — міркувала собі Редька і від страху завела:
— Чорноморець, матінко, чорномо-орець, вивів мене бо-осою ой на мо-о-орозець…
— Ти шо — здуріла? — напровсяк у свою чергу поцікавився Дордже.
— Нє. Просто так не страшно. І в’ючні тварини наче люблять пісню народну.
Замість вступати в полеміку щодо в’ючних тварин і скидати Редьку в воду, Дордже серйозно запитав:
— Це шо за пісня така?
— Нормальна собі пісня. Народна. Гуляй-Город співає в альбомі Положинського.
— Хто такий Положинський?
— Ой. Це надія і секс України. Так принаймні моя подруга Олена казала.
— А конкретніше?
— Співак такий. Поет. І громадський діяч.
— Я нічо не зрозумів, але вже. Злізай, до речі.
Редька, кряхтючи, злізла на землю. Рівновагу тримати вдавалося не легко. Щоразу, як п’ятка вдарялася об негладкий камінь, тіло заносило кудись, де іншій нозі було ще більш боляче, бо на її м’яку частину стопи припадало зо п’ять-шість гострих тріщин із задертими краями. Щоби не матюкатися, Редька знову завела пісню: