irena karpa pica gimala
Шрифт:
Думалося їй ліниво. Скоріш за все, журнал перекочував у це забуте статистикою село десь звідти ж, звідки й постер — із більш відвідуваного туристами Непалу чи й із Індії. Не тільки ж зерно і осінь із неї возити.
Самотня муха билася об завелику, як на тутешні вітри, шибу, заліплену подекуди пластирем. З вікна добре було видно довколишню колонаду скель, над якою, глузуючи з ув’язненої мухи, кружляли вічно вільні ворони. Так само самотній яблучний недогризок на довгому, застеленому брудною квітчастою шматою столі, пророкував якусь холодну пустку.
Редька аж струсила головою, щоби
52
Давно вже втративши рахунок дням, Редька тим більше втратила лік усім ґомпам і чортенам, що вони пройшли. Деякі — певно, більшість — лишалися для неї безіменними, складаючись у химерний калейдоскоп разом із горами, жіночим вбранням, смаками й запахами, інші ж наклеювалися прозорим цигарковим папером на стінки пам’яті, щоб ворохобитися у майбутньому тоненьким вітром туги за побаченим і пройденим. І тільки одиниці залишали слід, глибокий і хитромудро викарбуваний, як лицеві татуювання островитян із Океанії. Редька колись на «діскавері» їх видивилася й собі подібне захотіла. Добре, що підлітковий вік вчасно минув. Татуювання, шрами та інші декоративні каліцтва значно краще зберігаються у нас всередині.
— Це, певно, найстаріший храм у цих краях. — Дордже показав на пагорб, де височіла червона споруда. — Це якщо ти раптом стала любителем статистики.
— Мгм… — Редька втомлено зітхнула і скривилася. — Нам туди обов’язково?
— Ну, а як же фотографії для бабці і сестри?! — з переграним подивом обернувся до неї Дордже.
Редьку скривило ще більше.
— Гаразд, — здався він, — мені ще тоді, в селі, оті співочі тітки казали, що там їхній родич за храмом дивиться. Чайку нам зварить, розкаже, може, щось.
Зітхнувши, Редька ступила на стежку догори.
Розказав доглядач ґомпи небагато — був німим від народження. Зате молока і цукру в чай не шкодував.
Редька втягувала гарячу рідину з гучним присвистом і посміхалась чоловікові в кумедній шапочці з помпоном у відповідь.
— За легендою, Падмасамбхава і тут заховав свої священні скарби до кращих часів, — озвався з півсутінків сторожки Дордже. — От місцеві і вважають ґомпу Ґар наріжним каменем своєї спадщини.
— Ти шо, з путівника читаєш? — підозріло покосилася Редька.
— Щось типу того. Подейкують, цей храм старіший за знаменитий монастир Сам’є в Тибеті. Чула про такий?
— Та ну — старіший? Нє, не чула…
Дордже позіхнув.
— Щось сплячка нападає… так от. Коли у восьмому столітті в Дранангу за наказом Трісон Деуцена, знайомого тобі, до речі, за білими ганчірками на патичках (я ж правильно цитую?) короля з природою Бодхісатви, взялися будувати величний Сам’є, щоночі набігало активістів-демонів, щоб не лишити від будови й камня на камені.
— Ага. Заробітчан на них не було наших… — і собі позіхнула Редька, придивляючись до вилежаної бамбетлі просто біля пічки-боа. Це ж треба, колись би вона тікала від такого кусючого коца з овечої шерсті якнайдалі, а тут, ти ба — популярні вони. Редька солодко примружилась: та ще й сам Дордже цю тему задав у своїй Ляпцігській мансарді коцом із
— Ще чайку? — прошипів їй на саме вухо Дордже.
Редька здригнулася.
— Печенька би до нього… З маслечком. Чи вареннячком. Ну-ну, так шо там із ганчірочками?
— Скручено в пробірочки, — передражнив її Дордже.
Редька глянула на нього скислим компотом: дотепно.
Дордже зітхнув і почав говорити інтонаціями університетського лектора: з паузами, щоб студенти встигли записувати, паралельно колупаючи в носах.
— Коли Падмакара на запрошення тибетського правителя прийшов у його володіння для допомоги спорудження храму в Сам’є, Трісон Деуцен відмовився першим скласти шану ґуру. Тоді Народжений з Лотоса всміхнувся і погодився… віддати шану не цареві, а його одягу. Тут одяг на гордому царі запалав, і цар покаявся. За легендою, після цього він приніс клапоть свого понищеного плаття Падмакарі в дар, як засвідчення покори і пошани. Звідси і йде традиція особливо дорогим гостям, духовенству і статуям у храмах на шию вішати білі чи жовті шарфи. Також ними зав’язують дзвони, ступи, чортени, дерева у високих та священних місцях — це все ти вже бачила сама.
— А з демонами що?
— Та нічо. Падма, як завжди, їх переміг. Ти що, перед тим все прослухала?
— Ну… — (Редька й рада була би зізнатися, що всі її думки «перед тим» зайняв колючий коц, але надто вже це відганяло би нелюбим їй арт-хаузом).
— Та ж послав Ґуру монахів із Сам’є, щоб побудували ґомпу саме тут. Зі ста вісьмома чортенами в комплекті.
— А-а. Молодці.
— Правда, — Дордже допив свій чай і зараз намагався вилити рештки солодкого конденсату в рот, — в життєписі Падми авторства Єше Цогял я цієї історії не зустрічав, а вона, кажуть, мала досконалу пам’ять… Ну але нашо піддавати сумніву те, в що вірять місцеві буддисти? Головне — що воно для них працює.
— Це точно. — Редька сьорбнула налитого чайку, думаючи тепер про згущенку в кількості цілої банки. — Це як у легенді про зуб Будди.
— В котрій із них?
— Ай, та ти знаєш. Коли стара мама попросила сина, що йшов чи то на навчання, чи на заробітки десь в Індію, принести їй звідти зуба Будди. Синок, як то водиться, все пропив-прогуляв, і вже дорогою додому згадав, що мамка якийсь сувенірчик замовляла. Ух ти, йоптіть — Буддин зуб! Роззирнувся він навколо, а попри дорогу такого добра валялося достатньо, взяв перший-ліпший чийсь зуб і поніс мамі. Мама рада, син хитрий. Скоро знову звалив на рік кудась, а коли вернувся, знайдений ним зуб…
— Стояв на вівтарі й світився, — закінчив за неї Дордже.
— Ну я ж казала, ти все знаєш.
— Та нє, вгадав. Інша версія була, що зуб за ним погнався і закусав до смерті.
— Ну, це моя би версія була… — захихотіла Редька.
— Ну а чия ж.
— Фух. Ми дурні якісь. Як тільки коло храму, так якась ржака. Пам’ятаю, як ми з подружкою в шостому класі заслужили на вічні муки — не могли зупинитися на похоронах одної старшої дівчини з нашої школи. Як на зло — всі сумують, плачуть, а ми дві корови ржемо, як псіхи, і нічого не можем зробити… Тупо без причини! Досі совісно.