irena karpa pica gimala
Шрифт:
— Перебріла річку, не замочилася, я ж на твого сина не надивила-ася!
— А це вже що таке? — Дордже, очевидно, питав із ввічливості, вимірюючи патиком глибину наступного броду й зважуючи, скільки їм ще босоніж дряпатися до соляної шахти.
— А це вже ФАКТИЧНО САМІ. Про Марину пісня. Дуже сумна. Автентична. Не буду співати, бо розплачешся і нікуди не підеш.
— Ага. Це точно про мене. Залазь давай.
Отак собі Редька їхала на Дордже і хвацько вимахувала синім патиком для ходьби фірми petzel, із якої Дордже, трохи пошкрябавши
— Слухай, може, я тобі притчу розкажу по дорозі? Махаянська, в тєму, як ти кажеш.
— Яку ще притчу? — Редьку не влаштовувало те, що її душевний спів нагло переривають.
— Про двох монахів і жінку.
— Ну-ну.
Дордже підскочив, поправивши її у себе на ґорґошах.
— Одного разу йшли собі два монахи. Було це навесні. Все тануло, раптово розквітало, ріки повнились бурхливою водою. Прокидалось життя, одним словом.
— І де жінка? — нетерпляче пришпорила його Редька.
— Жінка, юна і вродлива, стояла на крутому березі ріки і плакала, боячись перейти швидку воду. Один із монахів, не довго думаючи, завдав її собі на плечі й переніс. Вернувся до товариша й пішов спокійно далі. На заході сонця товариш не витримав і дорікнув йому: мовляв, як ти посмів таке вчинити — притулити до свого тіла молоду жінку, понести її, торкаючись босих ніг і відчуваючи на шиї голі руки?! Тоді той, що допоміг при переправі, спокійно відповів: «От бачиш, я переніс її на той берег і там залишив. А ти ще й досі несеш її з собою».
Певний час Редька мовчала, зважуючи, як би тут проявити максимум в’їдливості: сказати «неси-неси» чи «вйо, Кокос, вйо!» Так і не надумала, мовчки ковзаючи поглядом по тріщинах у стінах вологого скелястого коридору. Вони наче дихали холодом, а все ж жили.
— Слухай. — Раптом Редька аж сіпнулася. — А тобі не здається, що ми зараз у глибокій пизді, от-от готові з’явитися на світ Божий?
— Мала би вже совість. І так із комфортом їдеш… — Дордже намагався вчергове рівно перейти бурхливий потік.
— Нє-нє. Я серйозно. Глянь на ці скелі.
Скелі, між яких їм треба було протискатися, раз по раз ступаючи з гострого каміння в крижану воду, і справді були дуже тісно розташовані одна до одної. Змикалися вони десь дуже високо вгорі, й світло проходило ген іздалеку, смутно викликаючи пренатальні асоціації.
— Ага. Тільки в пизді, як ти кажеш, мусило би бути тепло. Інакше це якесь народження від Снігурочки. Чи від мертвої корови в холодильнику.
Редька уявила собі своє гидке народження від мертвої корови. Їй раптом стало сумно. Дурнуваті асоціації дійшли аж до того, що вона ніколи не знала своєї мами. Хіба що з фотографії. Редька злізла зі спини Дордже просто посеред холодного потоку.
— Це не смішно.
— Та шо ти. Я несмішно пожартував. Розслабся. Я теж
— Пішли, — сказала Редька.
— Ні, зачекай. Отут, де трохи сонця ще є. Давай краще я сам по сіль. Так швидше буде. Окей?
— Окей. — Редька вилізла на жовтий плаский камінь і спробувала зігріти ступні долонями. Потік шумів у цій вузькій скелястій акустичній системі невимовно голосно. Дордже швидко зник за червонявим відрогом.
Невдовзі Редьці стало нудно. Вона підняла з землі білий камінець, схожий на половинку курячого яйця, й вирішила, що подарує його Дордже в обмін на що-небудь корисне. Лизнула камінець — солонуватий.
Дордже повернувся з пляшечкою від місцевого ред-булу, повною води.
— Тю. А де сіль? — поцікавилася Редька.
— Осьо сіль. Це ропа. — Дордже відкрив пляшечку, щоби Редька спробувала води. — Її ще випарити треба. А ти як думала? По крапельці. Так вона там і стікає стінами печери. Зато як випариш і зробиш свою сіль — ніщо не буде кращим. Загоїть тобі все на світі. Чи пюрешку посолить, на крайняк. Ну а в тому, що не осилить трансформувати твоя працелюбність, ми викупаємо ніж.
— Ага. Точно… — без ентузіазму погодилася Редька. — Пішли давай. Уже темніє. А нам ще дряпатися тими скелями і гамно-насипами. — Так Редька називала глиняні й піскові обвали.
Вода насправді піднялася надзвичайно високо — після сонячних днів льодовик, із якого живилася річка, танув, як спереляку — й колишні проходи зробилися недоступними. Доводилося проробляти карколомні скалолазні трюки на кількаметровій висоті, ризикуючи звалитися прямісінько в холодну воду, хребтом на каміння.
54
Дорога виглядала наперед пологою. Так, наче вони йшли дном велетенського висохлого озера чи й моря. Це відчуття, як уже розуміла Редька, виникатиме тут не раз. Певний час поблизу ні за що було оку зачепитися.
Рухома групка людей і тварин випливла з-за далеких скель, наче марево в передвечірніх променях.
Перед тим, чекаючи, поки Редька витре ноги й зашнурує черевики, понарікавши на свої бідні мозолі, Дордже вже дивився в мапу й прикидав, що до наступної ночівлі їм години зо дві з половиною. Це значило знову йти по темряві.
Редька поперемінно позіхала й трусилася.
— От би зараз у теплу ковдрочку до вогника… Ну чо то ти не вивчиш у своєму Ляйпцігу, як транспортуватися повітрям?
— Ну, бач, просунутий монах Намкхай Ньїмпо в нас лекцій не читав. Доведеться по ходу додумуватися, як забивати наш ґріґуґ у монолітну скелю, запалювати без сірників олійні лампи — якщо олія знайдеться, звичайно, лишати відбитки наших тіл і, відповідно, подорожувати, вчепившись за косі промені сонця.
— Ех, — зітхнула Редька, — думаю, передвечірні вони особливо приємні. Такі нежаркі, м’якенькі. Майже не лишилось он. Так що згадаймо формулу прискорення.
Вона відважно спробувала пришвидшити втомлені кроки.