Iван Туркенич
Шрифт:
Він, із захопленням слухав розповіді то про одну, то про іншу справу сміливих молодогвардійців. І серце його сповнилось вдячністю за довір'я, виявлене до нього молодими підпільниками.
– Отже, листівки, що з'являлися час від часу в місті, це теж справа ваших рук? – запитав Туркенич.
– Звичайно, ми ще не те зробимо,- сказав Олег Кошовий,- ми будемо тепер розклеювати листівки по місту не від випадку до випадку, а систематично.
– Хлопці дістали шрифт, отже, ми будемо їх друкувати,- пояснив Земнухов. – І в необмеженій кількості,- пожартував
– Хлопці, невже ви самі, без старших працюєте? – здивовано запитав Туркенич.
– Чому ж самі,- відповів за всіх Третья-кевич,- подивись навколо і побачиш, як Донбас піднімається.
Туркенич розумів, що вони мають зв'язок з кимось, але з ким, звичайно, не можуть сказати. «Важливо, що ми не самі,- подумав він, – і в цьому сила підпільної організації».
– Тепер давайте вирішимо головне питання,- запропонував Земнухов,- яке доручення дамо Туркеничу, враховуючи його досвід командира Червоної Армії. На мою думку, треба доручити йому керівництво бойовими групами організації. Досі всією діяльністю цих груп керував штаб, а завдання здійснювали командири груп. Зараз, як мені здається, треба всю відповідальність за бойові дії молодогвардійців покласти на Туркенича і ввести його в штаб. А штаб, як і раніше, здійснюватиме загальне керівництво організацією, в тому числі і бойовою діяльністю. В наших умовах, особливо в умовах такої конспірації, по-іншому неможливо,- закінчив Віктор.
– Ну як, Ваню, згоден? – запитав Олег.
Туркенич раптом розгубився, він чекав чого завгодно, але тільки не цього. Адже йому запропонували очолити всю бойову діяльність підпільної організації!
«А як не справлюсь? Ні, повинен справитися! Я повинен як командир Червоної Армії виправдати їх довір'я»,- думав Туркенич.
– Ну так що ж, Ваню? – вдруге запитав Кошовий.
– Хлопці,- Туркенич встав,- я у вашому розпорядженні, і якщо ви прийняли мене в свою організацію, то рішення штабу для мене закон.
Він стояв, витягнувшись по-військовому, стрункий, щасливий і гордий за довір'я.
Розходились, коли зовсім стемніло. Віктор Третьякевич попросив Туркенича затриматися. Коли вони залишились удвох, він сказав:
– Ти, Ваню, запитував, чи самі ми тут працюємо, чи є в нас з кимось зв'язок. Ми працюймо зараз під керівництвом підпільної партійної організації. Очолює її старий досвідчений комуніст. Колись пізніше я назву тобі його прізвище. До речі, він підтримав наше сьогоднішнє рішення про твоє призначення.
Почуття гордості заповнило душу Туркенича. Йому хотілося на ділі проявити себе і довести своїм юним бойовим друзям, невідомому йому партійному керівникові підпілля свою готовність до останнього подиху боро-тися проти ворогів Батьківщини. …Перше бойове завдання було не дуже складне. Власне, такі виходи робилися вже не один раз групами Сергія Тюленіна, Василя Левашова і первомайцями. Але для Турке-нича це було перше бойове завдання в умовах підпілля.
Метою виходу було підірвати одну-дві фашистські машини.
Туркенич не знав, як бути. Чи діяти так, як діяли
Нарешті він вирішив зібрати хлопців на квартирі у Володі Загоруйка. Говорив спокійно, чітко, тоном командира. Він розумів, що це треба не для того, щоб підкреслити зараз своє «я». Ні, це треба було, щоб підпорядкувати зусилля групи людей єдиній волі, єдиному замислу.
Хлопці з перших же слів зрозуміли, що це вже не гра у війну, в командирів і бійців. Цей чоловік знає, що робить, на нього мо^кна покластися.
Коли Туркенич разом з Тюленіним і Ле-вашовим прийшли до умовленого місця, решти юнаків ще не було. Вони з'явилися через кілька хвилин. Група Туркенича встигла за цей час оглянути місцевість вздовж дороги, що вела до Ізварина.
– Треба передусім піти далі від населених пунктів, щоб не піддавати рискові жителів,- зауважив Сергій Левашов.
– Це правильно,- підтримав його Туркенич,- але й не можна далеко заходити в степ. Після вибуху треба буде встигнути сховатися. Підемо вздовж дороги. Одна група справа, друга – зліва. Без команди нікому нічого не робити. Йти мовчки, уважно слідкувати за дорогою і не втрачати зорового зв'язку. – І навіщо така застережливість? – втрутився Михайло Григор'єв, коли вже перейшли дорогу.
– Вночі найменший шурхіт чути на сотні метрів,- відповів йому Загоруйко,- і ризикувати немає потреби, Туркенич робить правильно.
– Ось і вийшли, нарешті, в степ,- озвався Анатолій Ковальов, який досі мовчав.
– Тепер можна було б іти разом,- знову не втримався Григор'єв.
– Чому? – запитав Володя.
– Веселіше буде.
– Хіба що. А коли засідку зустрінемо?
– Яку засідку?
– А ти впевнений, що її нема?
– На дев'яносто дев'ять процентів. – І на один процент не заважає бути обережним.
Місце вибрали глухе, там, де дорога робила крутий поворот, а потім збігала у видолинок.
– Мабуть, тут і засядемо,- сказав Туркенич, але не тоном наказу, а поради.
– Так, місця кращого не знайти. На повороті, та ще під час спуску, будь-який шофер не їхатиме на великій швидкості. А цього нам і треба,- погодився Сергій Левашов.
– Це вірно. Але якщо засісти в долині, то погано видн.0 дорогу,- зауважив Ковальов.
– А можна піднятися трохи вище, якраз звідтіля добре спостерігати за фрицами,- посміхнувся Григор'єв, хоча всім було не до сміху.
Туркенич радів, що його план виявився таким простим і зрозумілим для всіх товаришів, тому, не втручаючись у розмову, чекав, щоб вони самі висловились. І коли зрозумів, що план визрів, тихо, але владно сказав, по-казуючи на невеликі кущі:
– Так і зробимо. Ми заляжемо наверху, а ви всі троє – ген у тих кущах. Без команди нікому не стріляти.- І Ваня рушив на гребінь пагорба. За ним мовчки пішли Левашов і Тюленін.
– Як ти гадаєш,- звернувся Туркенич до Левашова,- дочекаємось машини чи ні?