Iван Туркенич
Шрифт:
– Хіба що запізниться яка чи зіб'ється з дороги,- відверто признався той.- Німці дуже бояться їздити вночі без охорони, тим більше маленькими колонами.
– Та на колону машин, яка б вона не була, ми нападати не можемо. Для чого ризикувати?
Але чекати довелося недовго. Не минуло й години, як вдалині засвітились промінці фар. Через кілька хвилин почувся рокіт мотора.
– Ось і вона,- прошепотів Тюленін, трохи підвівшись, щоб краще роздивитись машину,
– Легкова!
– Приготувати гранати
Машина була вже поряд. Ось крутий поворот, і, різко осівши при гальмуванні, вона повільно почала спускатися вниз, Туркенич підвівся, висмикнув ледь тремтячою рукою запобіжну чеку гранати, голосно скомандував:
– По фашистах – вогонь!
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Туркенич якось запитав у Віктора Третьякевича:
– Цікаво, як розуміють наші листівки люди. Чи їх чекають, чи шукають?
– Листівками, звичайно, цікавляться,- спокійно сказав Віктор,- а чи розуміють їх і чи більшість розуміє, це справді цікаво.
– А давайте перевіримо,- запропонував Туркенич.- Тільки треба обміркувати, як це зробити.
– А що тут обмірковувати? Ось ми завтра з Тосею Мащенко і перевіримо,- впевнено сказав Володя Загоруйко.- У мене є знайомий мельник. Ми з матір'ю до нього зерно ходимо молоти, він зі мною часто го-ворить, особливо коли що-небудь почує.
– А що він з себе являє? Хто він такий?
– Та ніби гарний дядько,- знизав плечима Володя.- У нього старшу дочку в Німеччину погнали, а він удвох з сусідом млин зробив, от і живуть.
– Дивись, будь обережним.
– Та що я, маленький?
Наступного вечора, коли молодогвардійці розклеювали по місту листівки, Володя Загоруйко разом з Тосею Мащенко обережно пробирались по 28-му кварталу від будинку до будинку, непомітно залишаючи листівки біля дверей або наклеюючи їх на паркані. І коли вони наклеїли останню листівку на двері кам'яного двоповерхового будинку, Тося полегшено зітхнула:
– Ну, здається, все! Мабуть, всю дільницю обійшли. Завтра всі будуть задоволені.
Вона зупинилась у тіні від великої тополі і, трохи помовчавши, запитала:
– Слухай, Володю! Невже це правда, що на Волзі так фриців притиснули?
– Та ти що?
– А що?
– Ти, здається, запитуєш про те, що сама написала у листівках?
Вони дружно розсміялися.
У провулку з'явився перехожий. Мабуть, він поспішав додому. Люди обходили поліцейські патрулі і особливо намагалися не потрапляти на очі німцям. Краще раніше піти додому і зачинитися, ніж давати пояснення в поліції.
Володя взяв Тосю під руку і повів її вузькою стежкою у провулок. Тося злякано висмикнула руку.
– Для чого це? Що люди подумають? – обурено прошепотіла вона.
– А так і треба, щоб вони це подумали,- і Володя рішуче взяв її знову
– От ще що придумав…- відбивалася дівчина.
– Не придумав, а виконую вказівку організації. Конспірація, розумієш?
– Теж мені конспіратор,- з усмішкою зауважила Тося.- Скажи, будь ласка, де це ти такого досвіду конспірації набув? – Але тепер вона вже руки не висмикувала.
Запізнілий перехожий, підозріло глянувши на гуляючу пару, поспішно пройшов і звернув за ріг.
– Слухай, Володю, а куди ми йдемо? Адже ми, здається, вже зробили все і, мабуть, пора додому?
– Тосю, у мене залишилась ще одна листівка, і нам треба її приклеїти не на нашій дільниці, а біля млина. Розумієш?
– Поки що нічого не розумію. Але якщо ти поясниш, то, можливо, й зрозумію. Для чого це раптом нам треба йти до млина?
– Там мельник!
– Який мельник?
– Та я до нього ходжу з матір'ю молоти зерно.
– Ну й що?
– А те, що нам доручено з тобою перевірити, як люди розуміють листівки. От і треба наклеїти її коло млина. Завтра я піду з матір'ю і спробую дізнатися, як зрозуміли листівку. Тепер ясно?
– Не зовсім розумію, чому саме там треба наклеювати? Можна було б і в нашому будинку перевірити на сусідках. Ну добре, якщо вирішили до мельника, то й підемо до нього. І вони поспішно пішли в напрямку до млина.
– А ти, я бачу, ретельно виконуєш усі вказівки організації,- засміялася Тося.
– Аякже! – здивовано знизав плечима Володя.
– Та я не про те…
– А про що?
Тося мовчки повела рукою, за яку тримав її Володя, даючи цим зрозуміти, що зараз можна було б іти і не під руку, бо ніде нікого не було видно.
– Та ну, що ти…- соромливо промовив Володя і висмикнув руку.-Це я тому, що так безпечніше, ти нічого не подумай поганого. І якщо ти вже так протестуєш, то я не буду,- ображено, з невловимою ноткою суму додав він.
– Ні, якщо цього вимагає конспірація, то тут нічого не скажеш,- і Тося весело розсміялась.
Коли підходили до двору мельника, кругом було тихо і спокійно. Кожна далека і неясна тінь викликала посилене биття серця. І навіть у Володі, який вважав себе хоробрим, по тілу пробігали мурашки. Тепер уже Тося сама міцно тримала його під руку. Місяць виплив з-за хмар і освітив усе навколо блідим жовтуватим світлом. Тіні стали ще різкішими, а тиша здавалась ще більш напруженою. Тося мимоволі подивилася на місяць… Вперше у житті вона з таким страхом дивилась на нього. Раптом дівчині привиділось, що на місяці з'явилися невиразні тіні. Тося ще міцніше стиснула руку Володі. Але, придивившись, вона зрозуміла, що це тоненька прозора хмарка набігла на місяць. Тося лише зараз побачила, що все небо вкрите хмарками, які швидко проносились, хоч на 3?млі зовсім не було вітру.