Iван Туркенич
Шрифт:
За невисокою перегородкою сидів черговий. На його обличчі були червоні рубці, він щойно спав, поклавши голову на стіл.
– Що за дрібнота? – звернувся черговий до поліцая, який зайшов з підлітками.
– Ти поглянь, що за чортенята,- грубо відштовхнувши Степана, сказав той, схопив корзину і підніс її ближче до столу, за перегородку.
– Що це? – здивовано промовив черговий і схопився з місця наче вжалений. Сон у нього мов рукою зняло.- Де це ти їх зловив?
– Та ось тут недалеко, на вулиці,- знизуючи плечима, ніби сам дивуючись, відповів
– Ви кому несете? – черговий кивнув на корзину.
– Со… собі,- шморгнувши носом, промимрив Степан.
– В суп, чи що?..- єхидно допитувався поліцай.
– Ні… Ми хотіли зробити з них ра… ракети…
– Що? Які ще ракети?
– Ми хотіли розрядити, а порох – на ракети,- продовжував схлипувати Степан.- Ми раніше ракети із сірників робили.
Відчуваючи, що обидва поліцаї потроху починають вірити його вигадці, Степан трохи заспокоївся.
– А зараз сірників нема, у всіх, хто курить, заведені кресала. У матері одна коробка залишилась, хіба допросишся,- пояснив він.
– Як же ви їх розряджаєте? – запитав поліцай, який стояв збоку, скручуючи «козячу ніжку».
– А ось як! – Льоня, перебивши Степана, кинувся до корзини, порився в ній, знайшов патрон до гвинтівки, дістав його і кулею вперся в перегородку. Натискуючи то з одного, то з другого боку, спритно витягнув кулю з дульця гільзи. Із перевернутої гільзи на шершаву долоню підлітка посипались дрібні зерна.
– От і все,- Льоня акуратно поклав гільзу і кулю в корзину, а порох висипав у куточок на підлогу.
Навіть Стьопа здивувався, як швидко все це сталося.
Поліцаї переглянулись.
– Спритно,- зауважив поліцай, який їх затримав. Він здавався хлопцям зговірливішим, ніж черговий.- А скільки вам років?
– Мені тринадцятий, а йому й стільки нема,- відповів Степан, скинувши по півтора року.
– Глянь, які меткі,- похитав головою поліцай і звернувся до чергового: – Відпустимо їх, чи що? Ну, що з ними робити? Так і ми бавилися, ракети із сірників пускали.
– Відпускати чи ні, а провчити треба,- витягаючи із столу листок паперу, сказав черговий.- Як ваші прізвища?
– Степанов Борис,- без запинки відповів Степан Сафонов.
– А твоє?
– Моє?.. Сулимов!
Льоня злякано подивився на поліцая і почервонів мов рак. Побачивши, що черговий пише, з радістю подумав: «Значить, повірив!» …В умовлене місце хлопці прийшли о десятій годині. Сергій був сам. Він здивовано глянув на заплакані обличчя своїх друзів і, не розуміючи, в чому справа, запитав:
– Що трапилось? Де патрони?
– Все пропало,- винувато опустивши голову, сказав Степан, тримаючись за те місце, по якому півгодини тому дістав десять нагайок.
– Що пропало? Сідайте та розкажіть усе,- Сергій підсунув перевернутий ящик.
– Не можемо.
– Що не можете?
– Сідати…
Сергій зрозумів, що його друзів десь добряче побили.
Коли Степан і Льоня, перебиваючи один одного, розповіли про свій похід, Сергій усміхнувся. Хлопці відчули, що і тут вони легко відбудуться. Вони розповіли, як їх били, як
Закінчивши розповідь, хлопці змовкли, чекаючи рішення свого керівника.
– Що ж, будемо вважати, що з завданням ви справились,- сказав він,- тим більше, що ревіли в поліції здорово.- Патронів поки що досить, а там ще дістанемо. І друзі, веселі й бадьорі, незважаючи на те, що двоє з них ішли, ледве переставляючи, ноги, поспішили до «Шанхаю»,- спати їм хотілося нестерпно.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Як важко жити людині, коли для неї все навколо стає байдужим, коли втрачається інтерес до життя!..
Туркенич майже два тижні жив у Краснодоні, але тільки сьогодні вперше вийшов з дому рано-вранці і повернувся увечері, стомлений і змучений.
Мати весь час турбувалася, чи не забрали його: мало хто може побачити і виказати. Заберуть у гестапо і розмовляти не будуть. Скільки людей уже в Краснодоні розстріляли…
Вона щохвилини виглядала у вікно, чи не йде син. «І навіщо він ходить, сидів би вдома»,- думала Фіона Іванівна.
– Ти б поговорив з Іваном,- сказала вона чоловікові,- не можна йому на люди виходити, час тепер такий. Хай би посидів дома, не піде ж він працювати зараз.
– Не бубни, про що не треба: «час, час»,- передражнив Василь Гнатович.- Він і сам добре знає, не маленький, знайде собі діло.
Ця розмова трохи заспокоїла Фіону Іванівну, а коли Ваня прийшов, вона й зовсім заспокоїлась. Туркенич не міг повірити в те, що фашисти довго господарюватимуть у місті. «Пройде небагато часу, і все зміниться,- думав він,- все буде, як раніше». Він вірив у це зараз так же твердо, як колись у дитинстві був переконаний, що ніколи не помре, житиме набагато довше, аніж найстаріші вікові дуби на берегах Північного Дінця. «А може і це така ж дитяча самовпевненість, як і безсмертя? Але ні! Ось Пилипович – який ста-резний, а й він не втратив віри в те, що побачить перемогу. А от сам я щось трохи розкис». І він спробував посміхнутись, але губи скривилися у скорботну гримасу.
Втома давала про себе знати – адже він сходив немало кілометрів. Боліли ноги, ломило поперек. Хотілося спати, але в пам'яті спливали події минулого дня. Пустинний степ навколо Краснодона. Ніби мертві гігантські чудовиська, завмерли терикони шахт з деформованими від вибуху металевими копрами. А який похмурий вигляд відкрився, коли він сів на шматок обвітреної породи поряд з териконом біля шахти № 9…
Усе навколо сіре і безлюдне: ні зелені, ні життя, навіть будинки здавалися здалеку вимерлими. У місті було надзвичайно тихо. Воно здавалося зовсім іншим, незрозумілим для тих, хто звик до його бурхливого життя, до вогнів і диму шахт. День, і ніч, із року в рік шахти наповнювали місто шумом вагонеток, брязкотом лебідок, гудками паровозів, які спішно вивозили вугілля – чорне золото Донбасу. А тепер… все тихе і мертве… Можливо, ця гнітюча тиша й була головною причиною нудьги, що всі ці дні не давала йому спокою.