Iван Туркенич
Шрифт:
Та хіба тільки вона? А фронт… Що зараз там робиться? Де наші війська, де його бойові друзі?.. Скільки гострих, до болю гірких згадок поставало перед ним у ті хвилини, коли він сидів біля підніжжя терикону. Іван зовсім був відірваний од життя після розгрому їх батареї і поранення. Що було далі, що зараз на фронті, він не знав і не міг про це ні в кого запитати. Та він і боявся почути гірку правду, невідання ще давало йому надію: «Може, тепер все змінилося на краще!..»
Він згадав слова командира батареї Кострова, які глибоко запали йому в серце: «Ех, Ваню, ми дивимось з тобою на війну з дуже низенької вишки. Ти ж знаєш, що фронт розкинувся на багато тисяч кілометрів. А ми тут бачимо перед собою
Згадуючи ці слова, Туркенич уявив собі багатоповерховий будинок із зяючим проломом у стіні. Що буде далі? Як хотілося почути, що ворога зупинили, що тепер наступають наші, так само як це було взимку 1941 року під Москвою. Хоча б когось із знайомих хлопців зустріти в місті. Але де їх знайдеш? Він почав перебирати в пам'яті сусідів і знайомих. Хіба що на Донець піти та походити в лісі. Він чомусь був переконаний, що саме десь на Дінці, в лісах ховаються партизани і звідти роблять наскоки на Краснодон. У місті з'являлися листівки, згоріли трест і лазня. На шосейних дорогах, кажуть, була підірвана не одна фашистська автомашина. Але куди йти, весь ліс не обійдеш, може, вони під Суходолом або Підгорним, або десь під Каменськом. Все одно треба шукати. В місті партизани напевне мають з кимось зв'язок. Але. з ким? Іван перебирав у пам'яті всіх, кого знав із комуністів, старих шахтарів, депутатів міськради. Де вони зараз, він не знав і запитати не було в кого. Мабуть, найкраще поговорити з батьком.
Уже зовсім стемніло, а Ваня все ще сидів на ґанку, похиливши голову, нічого не помічаючи. Несподівано покликала Фіона Іванівна:
– Синку, щось ти все сумуєш. Ходімо до хати, а то ще простудишся, на вулиці холодно.
– Нічого зі мною не станеться, мамо, ти не турбуйся, не те довелось пережити, та й тоді не простудився.
Але він все-таки встав і ще більше відчув утому. Все тіло нило, хотілося лягти, хоч ненадовго забутися.
На столі вже була приготовлена бідна вечеря – варена картопля в мундирах, кілька розмочених житніх сухарів замість хліба та каструля гарбузової каші. За ці дні Ваня звик,- що дома голодно, але зараз він почував.чомусь себе винним за все: і за те, що раптом заявився в сім'ю зайвим ротом, і за те, що нічим не міг допомогти (рідним.
Справді, не йти ж працювати до окупантів на шахту і за це одержувати триста грамів ячного хліба. Але з іншого боку,- доки все це може тривати? Дещо зібрали з городу, трохи на речі наміняли – Оля і Ваня ходили за Донець, у район Каменська. А далі що? Та найбільше його мучила совість перед батьком за те, що довелось повернутися до Кра-снодона в самий розпал війни.
Батько з великою радістю зустрів його, але жодного разу не запитав про причину, яка привела сина в окуповане німцями місто. Ваня відчув, що старого щось мучить, але що саме – батько не наважувався про це сказати. Дуже виріс і змужнів син за ці роки, і несподіваний його прихід настільки ж порадував, наскільки й здивував Василя Гнатовича. Він вірив, що Ванюшка вимушено прийшов додому. Лише Оля без всякого роздуму в перший же день, залишившись удвох з братом,запитала:
– Ваню, а як же ти в полон потрапив? Ваня опустив голову.
– Так трапилось, Олю… Та я, можна сказати, в полоні й не був. І він змовк, ніби йому перехопило дух. Він не сказав їй про ті страшні дні, які провів у таборі, про те, як тікав з полону. «Розкажу усе докладно батькові,- вирішив Ваня,-
Туркенич почував себе в ці дні винним і перед людьми, і перед комсомолом, якому він зобов'язаний своїм вихованням, і перед шахтарями-краснодонцями, які вірили в нього, як вірили мільйони радянських людей у своїх синів, посилаючи їх на фронт.
За вечерею розмова не клеїлася. Ваня потроху брав ложкою гарбузову кашу з великої миски. Батько мовчки присунув до нього картоплю, яка апетитно пахла, і кивнув головою,- мовляв, їж. Ваня також мовчки відсунув її.
– Ну чого ти? – втрутилася мати. – Адже не в чужих, кого соромишся? Картоплі у нас ще багато, надовго вистачить. Прохолоне – не така смачна буде.
– Та ні, я просто трохи стомився… їсти зовсім не хочеться.
З-за столу встали також мовчки. Фіона Іванівна з Олею почали мити посуд. Завжди весела і гомінка, Оля відчула, що батько і Ваня мають про щось поговорити. Вона витерла посуд, потім взяла саморобний світильник і сіла в куток з книгою в руках, вдаючи, що цілком поринула в читання. Батько і син вийшли, ніби змовившись, у другу кімнату.
– Подай, мати, нам недогарок! – крикнув з темряви Василь Гнатович.
Ольга віднесла свою коптилку в спальню, де сиділи батько й брат, поставила її на підвіконня, а сама вийшла на кухню. Ваня взяв сімейний альбом і мовчки почав роздивлятися фотографії. Василь Гнатович, понуро опустивши голову, скручував «козячу ніжку».
Понад чотири роки минуло з того часу, як Іван виїхав з Краснодона. Єкільки сталося змін за цей час! Він уявляв собі, що першого ж дня після повернення побачить, з одного боку, бадьорі обличчя краснодонців, сміливі нічні нальоти партизанів на місто, а з другого-наляканих німців і поліцаїв, які не знають, що їм робити, куди подітися. Насправді ж все виявилось не таким. Скільки він не бачив жителів,- майже в кожного на обличчі застигла туга, вони похмурі, серйозні. І скільки він не виглядав вечорами за хвіртку,- навколо було тихо.
Оповите мороком місто здавалося мертвим. Де ж партизани, де їх сміливі наскоки?
А вдень з пихатим, самовпевненим виглядом розгулювали по Краснодону фашисти. І, ніби так і повинно бути, з підлесливими обличчями у присутності німців і з нахабними пиками, коли нема поблизу «господарів» міста, ходили поліцаї.
«Невже партизани розгромлені і в місті твердо встановився фашистський порядок?»- думав Ваня.
– Закуриш? – порушив мовчанку Василь Гнатович, простягаючи синові старенький кисет з тютюном-самосадом.
Він бачив, як Ваня перегортає альбом, а сам думає про щось інше.
– Ні, батьку, не хочу,- відповів син, але тут же додав: – А взагалі давай, з горя затягнусь.
– Що за горе раптом трапилось? – обережно, з похмурим виглядом запитав батько, подаючи кисет і клапоть старої газети.
– Яке? В рідному місті живеш, мов у тюрмі.
– Так це горе загальне,- воно, сину, не перший і не останній день. Ми вже три місяці ось так і живемо. День пройшов, і добре, а чи будем живі завтра – лиш богові відомо. Однією надією і живеш – взнати б у кого-небудь, що там робиться, у наших.
Ваня при слові «наших» трохи здригнувся.
– Кажуть, німці вже на Волзі, та й Кавказ увесь прихопили. Що ж лишається,- і батько знизав плечима, уже не звертаючись до Вані, а розмовляючи сам з собою:
– Сибір та схід.
Вогник цигарки спалахнув, угору потягнулись нитки сизого диму. Знову стало тихо.
– Хоч би Москву не здали,- продовжував Василь Гнатович, зажурено хитнувши головою.
– Ні, Москву їм не взяти! Вихваляється мімчура,- сказав Ваня. – Є чим вихвалятись їм. Всю Європу та пів-Росії забрали і тепер пруть як скажені на схід. Чого ж їм не вихвалятись. Такого сорому в нас ще ніколи не бувало! Так осоромитись!