Iван Туркенич
Шрифт:
– Друзі, не гайте часу, виходьте групами на вулицю, вам наші хлопці покажуть дорогу.
До Туркенича підійшов високий на зріст худий чоловік, простягнув кістляву руку і спитав:
– Браток, скажи, кому нам дякувати за своє визволення?
– Та дякувати нема за що.- А потім, трохи подумавши, додав:-«Молодій гвардії».
– «Молода гвардія»,- повторив боєць так, немов хотів на все життя запам'ятати ці два слова, і ще міцніше стиснув руку бойового командира підпільників.- Якщо житиму, то не забуду ніколи.- І він ступив у темряву.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Становище на фронтах різко мінялось.
Комендант Краснодона Швейде одержав суворий наказ – бути готовим вивезти в Німеччину всіх, хто може бути корисним Червоній Армії, і насамперед молодь.
Директорові біржі праці було дано розпорядження скласти списки на все працездатне населення Краснодонського району, окремо виділивши осіб від чотирнадцяти до тридцяти п'яти років для вивезення до Німеччини в першу чергу. Начальника поліції Соліковського німці попередили: найближчими днями можлива облава за списками, складеними біржею праці.
Працівники біржі в ці дні сиділи днями й ночами. Списки підготували за три-чотири дні,- поліція використала матеріали реєстрації населення району. Ще влітку минулого року німці, захопивши Краснодон, оголосили суворий наказ за підписом військового коменданта: всі мешканці Краснодона віком від чотирнадцяти до тридцяти п'яти років зобов'язані протягом двох тижнів зареєструватися на біржі, створеній у приміщенні колишньої ощадної каси. Тих, хто ухилятиметься від реєстрації, вважатимуть за партизанів. Усі затримані без документів біржі підлягатимуть розстрілу. Мешканців, які зареєструються на біржі, німці обіцяли забезпечити роботою і продо-вольчим постачанням.
Насправді біржа служила для обліку та залучення населення на роботи по відбудові шахт, а також для мобілізації молоді в Німеччину на будівництво оборонних споруд. Багато хто спочатку вважав біржу такою собі невинною організацією. І тільки тепер, коли в місті з'явились листівки про те, що готу-ється масове вивезення у Німеччину і що списки на всіх уже складені і перебувають на біржі праці, стала зрозумілою мета цієї установи.
Біржею рабства назвали її краснодонці.
***
…В клубі, як завжди, зранку була репетиція. Йшли останні приготування до великого новорічного концерту. Репетирував струнний оркестр. Диригував Віктор Третьякевич.
Десь за сценою дзвенів мелодійний дівочий голос: «Ой, казала мені мати…»
– Люба співає,- посміхнувся Сергій Левашов.
На сцену вийшов Сергій Тюленін. Хвацько вдаривши по струнах балалайки, він, користуючись тим, що запала мовчанка, тихо заспівав свою улюблену пісню про Чапаєва.
– Перестань, Сергійку,- зупинив його Третьякевич.- Ти чому спізнився? Незабаром концерт, а ти десь ходиш.
– Ніколи, зайнятий був. Я і зараз прийшов ненадовго.
Сергій примостився в останньому ряду на якомусь перекинутому ящику.
Всі знову пожвавішали, галасливо перемовляючись між собою, а дехто повторював щойно зіграний мотив.
Віктор Третьякевич настроював комусь мандоліну. Його великі проникливі очі були напівзаплющені. Здавалось, він хотів виключитись із безладного гамору різних мелодій, що їх підбирали на мандолінах, гітарах, ба-лалайках.
Валя Борц, опустивши кришку піаніно, читала якусь дуже цікаву книжку. Віктор постукав медіатором
– Увага!
Всі стихли. Віктор змахнув рукою, і, мов по команді, всі шістнадцять чоловік одночасно опустили свої інструменти, приготувавшись до гри. Тільки один Сергій Тюленін сидів, заклавши ногу на ногу.
– Сергію, та візьми як слід балалайку.
– А навіщо?
– Ну як навіщо? Красивіше та й для одноманітності треба.
– Що я, артист? Давай грати, а то я скоро піду, мені ніколи.
Усі голосно розсміялись. І навіть Віктор Третьякевич не витримав – усміхнувся. Та ось гамір утих – репетиція тривала.
– Що це за погань ми граємо? – з обуренням спитав Тюленін, як тільки музика стихла.
– Як погань? Адже це танго «Аргентіна»,- відповів Володя Загоруйко.
– При чому тут Аргентіна? Треба гопак або вже краще похоронний марш,- сердився Сергій.- До того ж мені час іти. Пограли трохи, й годі.
– Постривай, Сергію,- крикнув навздогін йому Віктор,-тебе Ваня шукав.
– Земнухов? Чому ж ти раніше мовчав? Сергій повернувся і пішов у директорську кімнату, що містилася за сценою.
– Як поглянеш на нього збоку, здається, справжнісінький анархіст: ні дисципліни, ні порядку не визнає,- прошепотів Сергій Ле-вашов своєму двоюрідному братові, який сидів поруч.
– Це тільки здається,- спокійно заперечив Василь.
– Звичайно, це я і сам знаю. Коли він виконує бойові завдання, у нього можна багато чого навчитись: і витримки, і самовладання, і дисципліни. Я вже не кажу про хоробрість.
– Ти розумієш, він насилу приховує свої почуття навіть тоді, коли це потрібно. Пригадуєш, два тижні тому на репетицію приїжджав Стаценко. Я стояв поруч з Сергієм. Стаценко про щось розмовляв з Земнуховим і Мошковим. Дивлюся – Сергій стискає балалайку в руці, та так, що вона аж скрипить, і з такою люттю дивиться на нього. Я подумав тоді, що доведеться німцям призначати в Краснодон нового «хазяїна» міста. Я вирішив підійти до Сергія, заспокоїти його. Підійшов, а він насупився, очі блищать, мускули напружились, наче тигр до стрибка приготувався. Я й не знав, з чого починати. Він помітив, подивився на мене і, тяжко зітхнувши, посміхнувся: «Ти знаєш, я не можу цю наволоч зблизька бачити. Я і в місті намагаюсь їх здалеку обходити. А зараз дивився я на цю тварюку і так, знаєш, шарпонув би його за жирний загривок. Навіть не пошкодував би своєї улюбленої балалайки: гахнув би прямо по лисому черепу!» – «Але ж тут не місце» – кажу йому. «Оце тільки й стримало мене».
– Відвертий і сильний хлопець! – сказав Сергій Левашов, і обидва провели поглядом Тюленіна.
Через кілька хвилин він повернувся.
– Я ще трохи посиджу. Вікторе, ти не ображайся на мене.
Віктор добре знав Тюленіна. Після репетиції буде нарада, а потім вони разом, як друзі, підуть додому.
– Та- сиди, сиди, тільки не заважай.
– Ні, ні! Давай, командуй!
Невдовзі через зал пройшли Туркенич і Кошовий. Ваня – стрункий, високий на зріст і, незважаючи на те, що на ньому було просте цивільне пальто, підтягнутий, ніби усе ще був у строю, в рядах армії. Пальто було за-стебнуте на всі ґудзики. Він ішов упевнено, твердо, розмовляючи про щось з Олегом, який поруч з ним здавався маленьким і тендітним. Олег тримав руки в кишенях. Широкі штани майже приховували чорні начищені черевики. На ньому була смушева шапка і красиве шерстяне кашне, недбало перекинуте за плече.