Iван Туркенич
Шрифт:
Соліковський помітив у ході і тоні Стаценка, коли він розмовляв з директором біржі праці, спокій, що було зовсім невластиво йому в подібні хвилини.
«Щось ти рано заспокоївся, пане свиняче рило. Пропала твоя голова! За те, що згоріли списки, документи, тебе по голівці не погладять!»
Стаценко теж помітив Соліковського і повагом попрямував до нього. Директор біржі праці нерішуче зупинився і відійшов убік, очевидно не бажаючи бути присутнім при розмові двох «господарів міста».
– Щось ви рано заспокоїлись,
– Ні, ні того, ні другого. Мені, звичайно, неприємно, що так сталося, але водночас я співчуваю вам, пане начальнику поліції.
Соліковському здалося, що звужені масляні очиці його співрозмовника самовдоволено примружились.
– Ви співчуваєте мені, коли за біржу доведеться відповідати вам? – усміхнувся Соліковський.
– Мені? Навряд. Охорона біржі, як і спокій у місті, доручені вам, пане начальнику поліції,- ущипливо підкреслив Стаценко, витираючи спітнілого лоба й потилицю.
– Біржа загорілася зсередини, – намагаючись триматися спокійно, але передчуваючи щось недобре, сказав Соліковський, нервово плескаючи себе нагаєм по халявах.
– Та її підпалили з того боку будинку, з горища. І це на совісті тих, хто її охороняв, або, точніше, повинен був охороняти. її підпалили партизани.
Соліковський здригнувся, і це помітив проникливий погляд голови міста, хоч сам він промовив слово «партизани», озираючись на всі боки.
Начальник поліції зрозумів, що Стаценко щось навмисне не доказує.
– З того боку будинку стояла драбина, якраз під віконечком на горище.- Стаценко сказав саме «віконечко», розуміючи, що це ще більше вразить небезпечного, хитрого, але зараз зовсім безсилого перед ним ворога.
Соліковський квапливо обійшов біржовий будинок, не звертаючи уваги на палаючі головешки, на грязь і кіптяву. Стаценко ледве встигав за ним.
– Ось вони, слідочки драбини, яка була поставлена отак,- і міський голова прокреслив дві вертикальні лінії уздовж кам'яної стіни.
Соліковський з люттю вдарив носком чобота по обвуглених щаблях драбини.
– Так, так…- скрушно похитав головою Стаценко.- Але тепер пізно: її бачили пожежники, директор біржі, ваші поліцаї і я. Я теж бачив,-додав він, бажаючи показати Соліковському, що в разі потреби він зможе все це засвідчити коменданту або начальнику гестапо.
Починало світати. З'явились перші ознаки ранкової зорі. Юрба довкола біржі безперервно зростала. Люди все щільніше оточували пожарище.
– Згоріла, проклята! – І списки згоріли?
– Все згоріло, біржа з усіма потрухами по вітру полетіла! – чути було в юрбі.
– Що ж тепер буде? – нерішуче спитала літня жінка, звертаючись чи то до своєї сусідки – сивої бабусі в поношеному пальті, чи до всіх навколо.
– А те й буде,- відповів чоловік років п'ятдесяти, повагом запалюючи від трута люльку,-
«Добре сказав чоловік! Про це треба буде сьогодні ж написати в листівках і попередити населення,- подумав Туркенич, який мовчки стояв тут і дивився на догоряючий будинок.- Він сам додумався, а іншим підказати не завадить».
– А від чого вона загорілась? А чому її відразу не погасили? – чути було довкола запитання.
– А чого, а чому…- пробурчав той самий чоловік, розкурюючи люльку,- напевне, не сама загорілась: хтось піклується про наших людей, хоче врятувати від німецького рабства.
– А ти помовч…- осадив його худий чоловік, що стояв поруч.
– А чого мені мовчати? Адже я тут ні до чого. Горить – і хай собі горить на здоров'я.
Бабуся в поношеному пальті нахилилась до самого вуха цікавої сусідки і щось зашепотіла. Та ствердно похитала головою і сказала:
– Звичайно, тепер вони не зможуть знайти вашу внучку. Заспокойтеся, Маріє Василівно.
– Дай-то бог цьому чоловікові найбільшого щастя, сохрани й помилуй.- Бабуся довго хрестилась, примовляючи щось до себе.
Туркенич мовчки слухав ці балачки. Разом з людьми він радів з їхнього щастя, але стояв так само безмовно, дивлячись на метушню і гомін поліцаїв, які гасили пожежу. Він помітив, як обережно пробиралися крізь натовп Володя Загоруйко і Вася Пиріжок, але не зупинив їх.
Раптом Туркенич побачив за кілька кроків Земнухова. Той стояв, заклавши руки за спину, і спокійно дивився на біржу. Обережно, обходячи людей у сквері, Туркенич підійшов ззаду до Земнухова і легенько потягнув його за рукав.
Земнухов здригнувся від несподіванки, але, побачивши Ваню, радісно посміхнувся. Вони мовчки потиснули руки, вітаючи один одного з удачею.
– Здається, нічого не лишилось,- сказав Земнухов.
– Якщо не брати до уваги безмовних стін.
– Так, але вони німцям погані помічники. Що тепер наші «панове» робитимуть без документів?
– Облави.
– Не допоможе: на все місто облави наосліп не влаштуєш.
– Дай боже, як сказала б одна симпатична бабуся,- посміхнувся Туркенич.
– Яка бабуся?
– А он стоїть,- і Ваня кивнув головою на двох жінок, які стояли збоку, і розповів другові про все, що чув.
– Дивись, нашим друзям не терпиться! Осторонь промайнули постаті Радика Юркіна і Степана Сафонова.
– Я бачив багатьох хлопців: тут і Левашови, і Лопухов, і навіть первомайці. Чи не краще було б їх відіслати по домівках?
– Добре було б, якби вони сюди взагалі не приходили. Ну що вдієш, коли вже прийшли, то не проженеш! Народу – поглянь, скільки, не страшно, хай поснують серед людей. А потім краще взнаємо, що люди говорять. Це навіть на краще, що ми тут: почуємо багато цікавого,- відповів Туркенич.