Iван Туркенич
Шрифт:
Порівнявшись зі сценою, Туркенич і Кошовий неголосно привіталися з хлопцями і пройшли в кімнату директора. Незабаром звідти вийшов Женя Мошков, підійшов до Віктора, почекав, коли закінчили пісню, і спитав ніби між іншим, але так, що всі почули:
– Може, на сьогодні доволі? А то так навчитесь грати, що кудись у Німеччину запросять виступати.
– Мабуть, можна кінчати, – згодився Третьякевич і оголосив: – Усі вільні. Завтра о дев'ятій буде генеральна репетиція.
Мошков узяв Віктора під руку, одвів його трохи вбік
– Попередь Левашових, щоб зостались. Сергій Тюленін знає, а всі інші хай розходяться.
Женя пішов до себе і, ніби згадавши щось, голосно гукнув:
– Вікторе, зайди, остаточно домовимось про репертуар.
– Зараз іду, тільки покладу мандоліну.
Всі галасливою ватагою кинулись у кімнату, де зберігались інструменти, і навперегін вистрибували звідти, поспішаючи на вулицю. Хлопці на ходу застібали пальта, поправляли шапки. Через кілька хвилин гамір стих. Лише десь у глибині клубу, в одній із кімнат ішла репетиція хору – співали «Реве та стогне Дніпр широкий».
– Кого чекаємо?
– Зараз Люба прийде, і почнемо.
Ніби на підтвердження слів Земнухова за дверима почувся голос Люби – вона співала «Гандзю». Дівчина квапливо ввійшла, майже влетіла, і порушила тишу. Швиденько поглянувши на всі боки, вона подала руку тим, кого ще не бачила, струснула головою, потім поправила рукою неслухняне волосся і попрямувала до Левашових, які сиділи біля вікна по краях високої довгої лави.
– Яз вами сяду! Гаразд? – Не чекаючи відповіді, Люба вмостилась між ними.
Сергій Тюленін посміхнувся:
– Хоч тікай з лавки: все одно спокою не буде!
Його сусіди голосно розсміялись, але Люба, ніби не чуючи, погойдала ногами, ледве дістаючи до підлоги.
Женя Мошков перекрутив ключ у дверях і попробував, чи міцний замок.
– На випадок чого,- обмірковуємо програму майбутнього концерту,- сказав він.
– На консультацію запрошено Туркенича: його знають в клубі як чудового артиста,- додав Ваня Земнухов.- Усі інші – місцеві,- пожартував він і обвів поглядом присутніх.- Можна починати?
– Давай, Ваню, давай! – квапив Тюленін.
Усі поглянули на Земнухова. Той підвівся, скинув навіщось окуляри, поклав їх на стіл, поліз у кишеню по хустинку, але в цій кишені її не було, він поліз у другу – і там не було…
Туркенич, що сидів з другого кінця столу, суворо насупив брови і про щось думав, дивлячись на ніжне, але сповнене рішучості обличчя Олега Кошового, який сидів навпроти нього.
Нарешті Земнухов розшукав хустинку, протер окуляри і, начепивши їх, тихо сказав:
– Друзі, ви знаєте, яке завдання поставило перед нами життя?
Усі насторожено мовчали, не зводячи з нього очей. І хоча кожен з присутніх догадувався, про що йтиме мова, але все-таки Ва-нин тон і несподівана тиша заінтригували багатьох.
– Справа дуже складна. Тому ми вирішили зібратись, порадитись, що нам робити,- говорив далі Земнухов.- Нам
Він зупинився, окинув усіх бистрим поглядом і заговорив знову:
– Наше завдання – не допустити цього. В іншому випадку все, що ми зробили, і все, що ми ще зможемо зробити, дорівнюватиме нулю. Але як зірвати це чорне діло ворога? Умовляти, закликати молодь – тепер уже марна річ. Це було дійовим засобом, коли в Німеччину набирали добровольців і коли відправляли небагатьох. Тепер же цей засіб боротьби – я маю на увазі листівки, заклики- відпадає. Потрібні інші, рішучіші заходи.
Земнухов зробив паузу, ніби чекаючи запитання.
– Які? – спитав Віктор Третьякевич.
– Ось про них давайте й порадимось.
У кімнаті настала тиша. Всі зосереджено думали. Земнухов не квапив товаришів: він хотів дати можливість кожному обміркувати все, а потім вирішити. Він мав свій план, але висловлювати його відразу вважав зайвим, бажаючи перевірити, чи співпаде його намір з думкою більшості.
Туркенич сидів спокійно, але Земнухов чомусь стежив саме за ним. На жаль, він нічого не міг прочитати на обличчі друга.
Мовчанку порушив Олег.
– Звичайно, марно надіятись, що нам пощастить врятувати всіх до одного.
– Але це необхідно! – перебив його Вася Левашов.
– Правильно,- погодився Олег,- але не можемо ми зробити так, щоб жодної людини не вивезли…
– Та вони одну й не повезуть,-вставив Віктор Третьякевич.
– У цьому є краплина правди і до того ж переконливої,- підвівся Туркенич.- Головне – зірвати їх план вивезти тисячі людей, а з одним чоловіком, навіть з десятками, вони не стануть возитися. – їм ніколи буде тоді,-додав Женя Мошков.
– Що ж ти все-таки пропонуєш? – перебив Земнухов, звертаючись до Олега.
– Я думаю,- почав, злегка заїкаючись, Олег (він заїкався звичайно тоді, коли хвилювався. При цьому він квапився висловити свою думку і ще більше заїкався),-я вважаю, що ми насамперед повинні повідомити про це мешканців Краснодона. – І ми зробимо це негайно,- додав Зем-нухов. Він перебив Олега, щоб дати йому можливість трохи заспокоїтись і зібратися з думками.
– Ми це зробимо завтра ввечері. Розклеїмо в місті і розвеземо по всьому району листівки. Але цим не врятуєш становища. Ясно, що німці за списками накажуть поліції зібрати людей, якщо вони самі не з'являться, і ли-стівки їм не допоможуть. Треба не забувати і того, що нашим хлопцям і дівчатам також, звичайно, принесуть повістки; і про них ми повинні подумати.