Iван Туркенич
Шрифт:
Сергій безумовно зробив би це і сам зі своїми друзями, яких він одразу розшукав би у себе на «Шанхаї», але знав, що дисципліна в організації, особливо останнім часом, коли в неї вступив Туркенич, була майже військова і порушення її навіть йому не простили б.
В організації було неписане правило, щоб у межах міста ні машин, ні німців не чіпати, бо за вбитого німця постраждає все населення вулиці, де стався напад.
– Так чого ж ти мовчиш? – не вгамовувався Сергій.- Давайте вирішувати! Де хлопці? Хто ще тут залишився?
– Ну й хлопець же ти бойовий, Сергію! Але тільки
– Ти мені зуби не забалакуй! – майже закричав Тюленін.- Де хлопці? Ще б чоловік шість, сім… Вулиця людна, і перехрестя поряд, так що треба патрулі свої поставити на кожному розі.
В кімнату зайшли Туркенич, Земнухов, Мошков і Вася Левашов.
– А, ви ще тут, – зрадів Сергій, відчуваючи, що йому зараз пощастить умовити їх. І хоч Земнухов був дуже обережним у таких справах, але все-таки і він не міг встояти перед переконливими доказами Сергія, тим більше, що несподівано план захоплення подарунків став підтримувати Віктор Третьякевич, переконуючи, що небезпеки й риску майже немає. Німців убивати не доведеться та й машину підривати теж.
– Це так, але що там, крім подарунків, ще є? Не станемо ж ми рискувати заради них?
Сергій задумався, але його несподівано виручила Валя Борц.
– А там повинна бути пошта.
– Чому повинна?
– Тому що машина поштова. Я бачила на ній німецький напис «поштова».
Сергій з подивом і захопленням позирнув на Валю: «От молодчина! І як це я сам не догадався подивитися на цей напис!..»
– Ну, це інша річ,- втрутився Вася Левашов,- поштову машину втрачати не можна.
– Саме з цього і слід було б починати,- зауважив Туркеиич,- а то подарунків захотіли.
Одразу ж ухвалили зібрати хлопців, хто жив поблизу, і йти на вулицю, де стоїть машина з подарунками.
Зрадівши, що їх пропозицію прийнято, Сергій з Валею не пішли, а помчали до цієї машини.
– Куди ви поспішаєте? – здивувався Вася Левашов.
– На розвідку! Ми вас зустрінемо на розі біля аптеки,- тільки й устиг крикнути Сергій.
Вулиці вже обезлюдніли. Дві невеличкі постаті, наче тіні, сковзнули і зникли у подвір'ї колишньої аптеки. Навпроти, біля будинку міської управи, стояла закрита вантажна машина.
– Ще стоїть.., А я думав, поки ми умовимо хлопців, її вже не буде,- голосним шепотом кинув Сергій на ходу.
– Де там їй подітись, незабаром ніч, а вночі німці бояться їздити по наших дорогах, та ще й на одній машині,- відповіла Валя.
Німці знали, що в самому місті невидимі вороги ще ні разу не чіпали машин.
Страх окупантів перед партизанами поступово перетворився на самовпевненість. Місто було для німців фортецею, вони вважали себе тут у безпеці.
Але в пам'яті німців були, проте, свіжі і такі випадки, як пожежа в тресті, в міській лазні, підпал біржі праці, пожежі на складах з зерном, на станції Верхнєдуванна, червоні прапори на спорудах міста 7 листопада. Нарешті, листівки – невловимі, страшні листівки, що невідомо звідки з'являються і поширюються чиєюсь невидимою рукою. І все це відбувалося в місті, так, саме в цьому місті, де німці могли, не рискуючи, залишити свій пістолетна
Так було і з машиною, навантаженою поштою, різдвяними подарунками.
Довкола було тихо і темно. З боку переїзду почулися кроки.
– Наші звідти не можуть іти,- сказала Валя.
– Та наші так і не підуть, вони задвір'ями пробиратимуться.
Почулась розмова, люди швидко наближались.
– Та це ж мерзотник Севастянов, мій найкращий друг,- і Сергій смикнув за рукав Валю, яка намагалася заглянути через напівполаману огорожу.
Голосно розмовляючи, Севастянов, наче хазяїн завмерлого містечка, йшов серединою вулиці з якимось поліцаєм.
– Що це за машина? – спитав він у поліцая і, зупинившись, заглянув у темну пащу кузова.
– Німецька, навантажена чимось. Залишили на ніч, без охорони, навіть шофера немає! І не бояться? – здивувався поліцай.
– А кого їм боятись?
Севастянов сказав це таким тоном, що не могло бути ніякого сумніву: поліцаї – цілком надійна охорона порядку в місті.
– Так воно, звичайно… а хай щось трапиться, відповідати доведеться нам, з нас спитають,- невпевнено сказав поліцай.
– Ну гаразд, ходімо. Надто вже ти трусишся не до речі, – перебив його начальник.
Поліцай мовчки послухався, і вони пішли далі.
– Стривай, бісова твоя душа! Що ти заспіваєш завтра вранці або вночі, коли довідаєшся, що машина порожня? – засміявся Сергій, притискуючи однією рукою Валю за плече до паркана, щоб вона не визирала, а другою намацуючи в кишені штанів пістолет.
– Аби тільки не зустрілися з ними наші хлопці,- несміливо промовила Валя, яка досі мовчки сиділа навпочіпки.
З Сергієм вона нічого не боялась. От і зараз Валя сидить під парканом, відчуваючи на своєму плечі руку безстрашного юнака, і їй не страшно.
– Там народ досвідчений, вони не попадуться… а якщо попадуться, так не вони, а Севастянов з тим недолюдком,- прошепотів Сергій і знову замовк, вдивляючись у темряву й насторожено прислухаючись до кожного шурхоту.
– Глянь! – показав Сергій у протилежний бік.
Від Клубної вулиці до них посувалися ледь помітні постаті.
– А якщо і це не вони? – промовила Валя, тримаючись за рукав Сергійового пальта.
– Я Ваню Земнухова відразу впізнаю,- заявив Сергій. Він глянув на всі боки і додав: – Почекай тут, я їх зустріну.
Він спритно одним рухом перестрибнув через старий паркан.
Хлопці помітили Сергія, випрямились і пішли назустріч. Сергій не помилився-це був Земнухов, з ним ішли Мошков і Василь Левашов.
– А всі інші де? – спитав Сергій.- Може й без них почнемо?
– Ні, не будемо поспішати. Треба як слід роздивитись і зважити, ще ціла ніч попереду,- відповів Ваня і взяв Сергія під руку.- Чи все спокійно?
– Так, тихо.
Сергій промовчав про те, що тільки-но бачив Севастянова з поліцаєм.