Iван Туркенич
Шрифт:
Він вийшов на вулицю і попрямував через парк до яскраво освітленої школи, куди перебралися святкувати німці і міська знать. Ваня чув, як клацнув за його спиною замок у дверях. Але від його погляду не сховалось і те, що біля головного входу до клубу стояло ще двоє чи троє поліцаїв. Народу було вже мало, і кожного перехожого могли помітити, до того ж через півгодини біля будинку залишиться охорона.
Темрява непроглядна, навіть дерева зливались в одну густу масу. Здавалося, попереду була суцільна чорна стіна.
«Ніч просто чудова, якщо хлопцям пощастить викрасти прапор і вони виберуться прямо
Він ішов не поспішаючи, навпомацки, мов сліпий, пробираючись по знайомих заметених снігом доріжках. Удалині спалахнули вогні, і крізь морок проступили темні силуети дерев. «Ось вона, наша школа!» Ваня відчув, як у нього забилося серце. Скільки спогадів пов'язано було з шкільними роками!.. Де вони тепер, шкільні товариші? Більшість хлопців на фронті. Чи живі? Можливо, десь воюють, а дехто, напевне, вже не повернеться в рідний Краснодон…
А вчителі!.. Тільки тепер, озираючись на минуле, можна сказати, скільки праці, енергії і здоров'я вкладають вони, щоб зробити кожного з нас справжньою людиною. Яка велика і непомітна ваша праця, і, на жаль, оцінити її можна лише потім, коли мине не один рік з дня закінчення школи, коли ти, крокуючи дорогами життя, зумієш відчути все те, що вони дали тобі. Нічого, що минули роки і кожен з нас міцно укріпився на життєвому шляху, ви назавжди зостанетесь найулюбленішими, найкращими наставниками, порадниками, старшими друзями. Кому, як не вам, звіряємо ми свої перші таємниці, до кого, як не до вас, ідемо у важкі хвилини за порадою? Ви зароджуєте в юному серці віру в свої сили, ви пробуджуєте в допитливім мозку велику мрію – мрію, яка потім стає дороговказом у житті.
Туркенич не помітив, як підійшов до паркана, що відокремлював парк від школи імені Горького, тієї самої школи, куди він стільки років щоденно ходив на заняття, школи, з якою було пов'язано багато спогадів… І сьогодні, через якісь дві години, злетить у повітря її чудовий спортивний зал, що зв'язує два крила шкільного будинку. «Чи міг я повірити, прощаючись з школою, що через кілька років сам буду винуватцем її руйнування?»
Великі вікна спортивного залу яскраво світилися, чути було уривки мелодії якогось танцю.
Ваня підійшов до школи, показав поліцаю запрошення. Поряд стояв єфрейтор. Не звертаючи уваги на те, як старанно він розглядав спершу запрошення, а потім і самого власника, Ваня витирав ноги об якусь ганчірку на підлозі.
Поліцай віддав запрошення, і Туркенич, не глянувши ні на поліцая, ні на єфрейтора, рішуче попрямував по знайомому вестибюлю до сходів на другий поверх. Зверху линула мелодія танго, чулись голоси танцюючих, жіночий сміх. Сходами метушились, бігали німецькі офіцери. Туркенич піднявся нагору. Посеред залу стояла велика пухната ялинка. Вона була обвішана різними прикрасами і маленькими кольоровими лампочками, які зараз, коли зал був освітлений електрикою, здавались яскравими барвистими цятками на темно-зеленому фоні.
Навколо ялинки – накриті столи. У протилежному кутку залу біля зачинених дверей балкона стояв комендант міста. Поряд – німецькі офіцери із дирекціону, гестапо, жандармерії. Швейде про щось розмовляв з майором, що доповідав у клубі. Здавалось, що його сухе суворе обличчя ніби закам'яніло, тільки
Ваня повільно оглядав присутніх. Він пам'ятав наказ штабу. Жодна невинна людина не повинна постраждати.
Німецькі офіцери танцювали захоплено, голосно сміючись з своїми дамами і зрідка позираючи на коменданта. Промайнула усміхнена фізіономія Стаценка. Він кланявся наліво й направо, не стараючись навіть до ладу роздивитись, з ким вітається.
Ваня так пильно вдивлявся в людську масу, яка кружляла, снувала і просто товпилась по кутках, що не помітив, як і сам когось зацікавив. Біля вікна стояла білява жінка років двадцяти п'яти і крадькома позирала на нього. На Туркенича дивилася ще одна жінка з яскраво нафарбованими губами і молодим, але вже прив'ялим обличчям.
Туркенич стояв збоку, недалеко від дверей. Він вирізнявся з-поміж усіх своїм незалежним виглядом. Світлі очі, високе чоло, яке вже встигли прорізати ледь помітні зморшки, серйозний, навіть трохи суворий вираз обличчя – все це надавало йому якоїсь суворої чоловічої краси, що одразу помітили присутні на банкеті жінки.
Але раптом Ваня побачив у дальньому від себе кутку знайоме обличчя дівчини. Він придивився. Так, це вона, шкільна подруга Таня Горілова. Але що вона тут робить? Таня стояла осторонь, намагаючись не привертати до себе уваги німецьких офіцерів. Але її становище було складнішим, ніж його. Бліде обличчя дівчини, каштанове волосся, акуратно заплетене в дві тугі коси, що, як вінок, прикрашали її голову,- все це приваблювало. Просте, скромне плаття м'яко облягало її струнку постать. Ваня підійшов до неї. Він помітив її нетерплячий рух і іскорку радості на обличчі, яку важко було приховати, та вона, очевидно, й не старалась цього зробити, їх погляди зустрілись. Молоді люди простягли одне одному руки.
– Яким чином ти тут? – з ледь помітною тривогою в голосі спитала Таня.- От не сподівалась ніколи, що після стількох років зустріну тебе… І де? На банкеті в дирекціоні…
– Чесно кажучи, я йшов до тебе з подібним запитанням. Я навіть не повірив спочатку, що ти…
– Що я можу бути тут? – перебила вона Ваню і сміливо подивилась йому в очі.-Я випадково потрапила сюди. Мені принесла запрошення сюди подруга.
Таня не назвала її, а Ваня не став цікавитися, хто ця дівчина, хоч і помітив, що вона навмисне не назвала імені своєї знайомої.
– Мені просто було цікаво подивитись, що тут буде і особливо – хто сюди прийде.
– А що ти зараз робиш?
Вона здивовано глянула на Ваню.
– Я хотів сказати – що робиш у місті,- пояснив він.
– Ах, ти ось про що… Читаю, читаю і читаю… Що ж можна ще робити тепер?
Ваня зрідка поглядав на двері, помічаючи нових людей, які заходили в зал.
– Я виступав у концерті, і мені дали запрошення,- перемінив він тему розмови й одразу ж помітив несхвальну посмішку дівчини, навіть не посмішку, а легеньку гримасу.- Мені теж хотілося подивитись, що роблять наші хлопці й дівчата, от я і пішов у клуб,- додав Ваня. – І що ж ти помітив там цікавого?