Iван Туркенич
Шрифт:
– Ваню,- раптом жваво й голосно спитав Сергій,- а де Віктор, Туркенич?
– Вони зайдуть по Олега і разом прийдуть, а більш нікого вирішили не турбувати.
– Ви зараз підходили ще раз до машини? – спитав Женя Мошков. Ледь пригнувшись, він розглядав сліди, що вели за паркан аптеки, звідки щойно вискочив Сергій.
– Ти, Женю, не бійся,- зрозумів його побоювання Сергій.- Сліди наші лишаться непоміченими. Від машини ми носитимемо мішки не сюди, а по дорозі, де слідів не видно буде, потім – по стежці, за аптеку, на Клубну вулицю. Я це
– Ну що ж,- додав він уголос,- оскільки Сергій готував усе від початку до кінця,- нехай він і командує.
– Командуй, Сергію, командуй! – погодився Ваня.
Незабаром прийшли Третьякевич, Туркенич, а разом з ними Загоруйко, якого вони випадково зустріли. Олега не було вдома.
– Треба було б перекрити вулицю,- рішуче сказав Сергій.- Крім того, біля будинку, де стоїть машина, поставити одного чоловіка. Очевидно, фрици і шофер машини перебувають саме там. Ви з Валею та ще хто-небудь допоможете нам, і через десять хвилин усе закінчимо!
Хлопці переглянулись, мовчки схвалюючи сміливий і водночас досить простий Сергіїв план. Туркенич кивнув головою і попрямував до будинку, де стояла машина. Він обережно звів курок пістолета, але зробив це так, що ніхто з присутніх не почув. Ваня розумів, як важливо зараз дотримуватись тиші і спокою. «Навіщо випробовувати нерви товаришів?» – думав він, і в душі йому жаль було і маленьку, ще зовсім дитину, Валю, яка так сміливо йшла за Сергієм, і відчайдушного Сергія, який, не задумуючись, ладен піти на все, і цих юних і водночас уже загартованих і з'єднаних міцною бойовою дружбою хлопців. – При першому ж пострілі – ніяких вагань, усім розбігатись,- наказав Туркенич.
Сергій, озираючись на всі боки, впевненою ходою попрямував до машини. А слідом навшпиньках, стараючись не відстати від нього і не озираючись, у всьому звіряючись на нього, квапливо перебігла вулицю й Валя. Володя причаївся на своєму місці, щоб, як тільки вони залізуть у машину, приймати від них мішки.
Сергій ще раз обдивився навколо. Безшумно і хутко, мов кішка, ковзнув уздовж заднього борту і зник у кузові. Він подав руки і майже підняв Валю. Вона встигла відштовхнутися ногою від борту, щоб не забитись, і теж зникла під тентом.
Володя, трохи почекавши, перетнув вулицю і, зупинившись ззаду машини, прошепотів:
– Ну, що там, Серьожо? Давай швидше.
– Зараз,- почулась відповідь Сергія, і щось дзвінко загриміло всередині кузова.
Володя присів, притулившись до заднього колеса. Сергій прикрив Валю рукою, наче бажаючи захистити її від невідомого ворога. Він ладен був вилаяти себе за те, що взяв її на цю рисковану операцію.
Але Валя не крикнула і взнаки не дала, що страшенно злякалась, хоча Сергій відчував, як вона тремтить усім тілом.
– Тьху, будь ти проклята, –
Рука його намацала цупкий мішок. «Пошта, – промайнуло у нього в голові.- Напевне, поздоровчі листи.- Він хотів відкласти мішок, але промайнула нова думка:- А що як пошта важлива?»
– Подивись, де там Володя,-прошепотів він Валі.
Та швиденько підповзла до заднього борту машини і, стоячи на колінах, зашепотіла в темряву:
– Володю, Володю!
– Я тут,- почувся схвильований голос Загоруйка.
– Каністру порожню зачепили, не хвилюйся.
– Та я нічого, – піднімаючись з-під машини, сказав Володя. – Давайте, що там є.
– Держи,- обізвався Сергій і висадив на борт великий мішок.
Володя підхопив його. За першим мішком пішов другий, третій, нарешті, останній.
– Ти, Володю, йди зовсім… Більше мішків нема. А ми ще оглянемо кузов як слід, чи не забули чого.- І Сергій нишпорив у темряві руками по порожньому кузові машини, просуваючись уперед до кабіни.
Валя повзала на колінах, не відчуваючи холоду. Її охопило радісне почуття від такого успіху. Справу зроблено! Машина порожня.
Раптом почулись квапливі кроки. Валя не встигла виглянути, як чиїсь руки схопилися за борт і в одну мить з'явилась голова Загоруйка.
– Патруль! – тільки й видихнув він і спустився на землю. Сам Володя поліцаїв не бачив, але його попередив Земнухов, який стояв біля аптеки.
– Володю, ховайся за паркан. Ми будемо тут,- сказав Тюленін і, обережно взявши Валю за руку, додав: – Лягай на дно і не дихай.
Обоє припали до холодних дощок кузова.
Голосно розмовляючи, вулицею йшли два поліцаї. Хоч Валя була впевнена у відвазі свого друга, а також у силі й сміливості товаришів, які причаїлись поблизу, її серце стукало дужче й дужче. їй здавалось, що його уривчасте биття неодмінно почують за десять кроків…
– Знову цей клятий Севастянов,- прошепотів Сергій.
Ці слова вивели дівчину з заціпеніння. Валя знову відчула його близькість. Вона не звернула уваги на те, що Сергій лежав, затамувавши дихання, і що, можливо, і в нього зараз у ці секунди так само калатало серце. Поліцаї пройшли. їхні хода й гомін поступово стихли. Тільки тепер Сергій відчув холод, що йшов від зледенілого кузова машини. Він підвівся на руках, озирнувся на всі боки і прошепотів Валі:
– Вставай, пронесло.
В цей час до машини підійшли Загоруйко, а потім Мошков і Земнухов.
– Ну що, все? – спитав Земнухов, розуміючи, які хвилини пережили в машині Сергій, а особливо Валя. – Вилазьте, – не діждавшись відповіді, запропонував він уже тоном старшого товариша.- Серьожо, допоможи Валі вибратись із машини.
– Зараз, постривай одну мить,- відповів Сергій. Він щось накинув на плечі Валі і, допомагаючи дівчині перебратися за борт, опустив її, закутану в кожушок, на руки Жені й Вані.