Iван Туркенич
Шрифт:
Усі мовчали.
– А як же вони? – не втерпів Олег. – Іншого виходу немає,- повторив Туркенич.- Урятувати їх ми не зможемо. Сили занадто нерівні. Ми загубимо й інших. І навіть Сергій Тюленін не міг заперечити проти тверезої пропозиції Туркенича. – Іти з міста всім негайно, в тому числі і членам штабу, а наказ наш треба передати через зв'язкових по всій організації. …П'ять днів тривали суцільні обшуки й облави в місті. Незважаючи на те, що багато хто намагався одразу ж покинути Краснодон, в поліції опинились Уляна Громова, Володимир Осьмухін, Анатолій
Арешти не припинялись. Туркенич переховувався на квартирі знайомих, чекаючи нагоди зв'язатися з комуністами. В руках поліції і німців було понад вісімдесят молодогвардійців.
П'ятого січня він дізнався про арешт Пилипа Петровича. Провал Лютикова, а потім Баракова, Соколової та інших комуністів остаточно позбавив його надії врятувати хлопців.
Поліція і німці нишпорили по місту, шукаючи учасників організації, які залишилися на волі.
Темної січневої ночі Туркенич перейшов Донець, а потім лінію фронту і попав в одну із військових частин Радянської Армії.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
З кожним днем фронт посувався на захід. В одній з частин, що з'явились у Краснодоні наприкінці березня, перебував Іван Туркенич.
З яким хвилюванням вдивлявся він, під'їжджаючи на вантажній машині, в знайомі обриси рідного міста! Ось переїзд через Кам'янку, де в невеликому плесі біля загати він з хлопчаками-однолітками цілими днями ловив голованів і плотву. Ось праворуч, біля шахти, видно клуб імені Горького. Тут, на вершечку високої труби, майорів червоний прапор на світанку 7 листопада. А ось замиготіли дерева крізь огорожу краснодонського парку. Туркенич обіруч вхопився за борт машини, насилу стримуючись від майже непереборного бажання зіскочити на ходу. Вій ледве вдержав себе й зостався в машині, коли грузовики, навантажені солдатами й військовим спорядженням, повертали від парку на одну з околичних вулиць, де містився штаб.
З'єднання, в якому служив Туркенич, стояло в місті всього два дні. Почувши схвильоване прохання Туркенича, командир частини дозволив йому добову відпустку для побачення з батьками і друзями.
Майже бігцем поспішав Ваня до рідного будинку. Він ступив на маленьке подвір'ячко, вкрите талим снігом і гряззю, одним духом вистрибнув на ґанок і, не стукаючи, відчинив навстіж двері.
Вдома була тільки сестра Валя.
– Ванюша… живий…- тільки й спромоглася вона крикнути, опинившись у дужих обіймах брата.
Після перших хвилин побачення, коли обоє навперебій запитували одне одного і, не слухаючи відповіді, запитували знову й знову, Ваня перевів подих і сів на своє улюблене місце край вікна.
– Чи надовго? Ой, нене! Ото мама й тато зрадіють! А Ольга зовсім збожеволіє од радості!..- цокотіла сестра.
– Ні, ненадовго… Завтра виступаємо… Я тут проїздом, з частиною,-відповів брат.- А де мама й тато?
– Скоро повинні прийти. А Оля? Та ось вона, легка на згадку!..-відповіла
Оля влетіла в кімнату і, не роздягаючись, кинулась до Вані.
Коли всі трохи вгамувались, Туркенич узяв сестру за руку.
Хвилюючись, він про щось хотів запитати її, але не наважувався.
Валя помітила його стан:
– Що з тобою, братику?
Туркенич провів рукою по лобі і тихо, з надзвичайним хвилюванням, ніби боячись почути відповідь, що підтверджувала б страшну звістку, спитав:
– Валю! Це правда, що їх усіх… замучили?
Сестра здригнулась і, замість відповіді, низько-низько опустила голову.
Туркенич підвівся і, навстіж одчинивши вікно, кілька хвилин стояв мовчки, жадібно вдихаючи свіже повітря широко розкритим ротом.
Насилу опанувавши себе, він тихо додав:
– Закатували… і кинули в шурф п'ятої шахти?
– Еге…- так само тихо, в тон йому, відповіла сестра.
– Ходімо туди?
– Ходімо! А потім у парк,- обізвалася сестра.
– Ходімо зараз? Чи тато з мамою скоро повернуться?
– Я збігаю по них! – схопилася моторна Оля і, хутко вдягнувшись, вибігла на вулицю.
Чекаючи батьків, Ваня коротко розпитував Валю про те, як загинули його друзі, як діставали із шурфу їх понівечені тіла й ховали в парку.
– Ой братику!.. їх так мучили, так катували… У багатьох перебиті руки, ноги… А Уля Громова… Та не можу говорити про це… Серце завмирає…- І дівчина гірко заридала.
Незабаром на подвір'ї залунали схвильовані голоси. Фіона Іванівна обігнала Василя Гнатовича і, побачивши у вікно Валю, крикнула:
– Та де ж він, де?
Туркенич вибіг на ґанок і, обнімаючи матір, радісно відповів:
– Тут, мамо, тут!
Узявши її та батька під руки, він зайшов з ними в кімнату. Довго не змовкали квапливі, радісні розпитування і розмови. Василь Гнатович з задоволенням поглядав на підтягнутого, з військовою виправкою сина і згадував, як він ось у цій же маленькій кімнатці задушевно розмовляв з Ванею восени після того, як той повернувся з полону. А Фіона Іванівна не могла без сліз говорити про дні, коли вони всі очікували від Вані хоч якоїсь звісточки, не знаючи, чи пощастило синові перейти лінію фронту.
– Насилу переправився через Північний Донець, спасибі хуторянам, вони й переховували мене і дорогу темною ніччю до річки показували. В одному місці, вже на тому березі, німці ракетою освітили… Ясно стало, як удень. Ну, думаю, зараз із кулемета як полоснуть, тут мені й кінець настане. Упав я долілиць прямо в сніг і лежу, не ворухнусь, поки клята ракета, ніби вогненна куля, прямо, здається, над головою висіла,- розказував Ваня.
– Ой боже! – сплеснула руками Фіона Іванівна.
– Обійшлось на цей раз… Посвітила та її погасла. Я ще для певності полежав, а потім, згорбившись, стежиною через чагарник рушив. Іду, пам'ятаю, а сам задубів увесь, щелепи звело, до того на вітрі мене пройняло.