Iван Туркенич
Шрифт:
– Ой, глянь…- коротко крикнув Євстигнєєв.
Поміж двох осичок з майже дочиста зрізаним кулеметною чергою листям лежав командир взводу. Він лише на кілька кроків випередив своїх бійців – куля наскрізь пронизала груди.
Туркенич і Клевашний мов укопані зупинились над убитим./Адже щойно вони бачили молодого командира сповненого життя, руху… Ось тут, на сусідній галявинці, він кликав за собою…
А зараз взводний лежить нерухомий. Пілотка злетіла з голови, і буйні кучері впали на високе загоріле чоло… Вітер ворушив їх, і здавалося, що от-от устане молодий ставний командир, трусне
На галявинці з'явилась решта бійців взводу, Вони нерішуче зупинились біля осичок, під якими лежав їх убитий командир.
Успіх бою для взводу вирішували секунди… Противник знову посилив артилерійський вогонь. Два-три снаряди уже знову підняли фонтани застояної болотної води.
– Взвод! Слухай мою команду! За мною! – крикнув Туркенич і побіг вперед.
Солдати кинулися за ним. Кілька перебіжок – і взвод увірвався на околицю містечка.
Туркенич ступив ще кілька кроків – майже стрибків – і раптом упав, мов підкошений, навзнак. Чорно-багровим віялом злетіла всього за кілька метрів перед ним пухка земля… Біль був таким різким, що старший лейтенант знепритомнів. Кров ринула з грудей, заливаючи все навколо. Євстигнєєв підбіг до командира, став на коліна й обережно повернув його на плече. Туркенич був майже неживий. Євстигнєєв озирнувся на всі боки. Недалеко, біля в'їзду в Глогув, з'явилась санітарна двоколка.
«Молодці санітари, слідом за бійцями їдуть»,- подумав солдат і замахав пілоткою. Через кілька хвилин двоколка під'їхала. Санітарка, вже немолода висока жінка, підбігла до Євстигнєєва. Той мовчки показав їй на нерухомого Туркенича.
Санітарка спритно зробила першу перев'язку. Та хоч як туго старались накласти бинт її мускулясті, звичні до фізичної роботи руки, кров, хоч повільно, все ж проступала.
– Живий… Живий! – прошепотіла санітарка, прислухаючись до уривчастого хрипкого дихання Туркенича.
– Чого стоїш? – сердито звернулась вона до Євстигнєєва. – Допоможи перенести. Та, гляди, обережно… Не спіткнись.
Бій затихав. Залпи гармат поступово відкочувались далеко-далеко, нагадуючи розкоти грому.
Медсанбат містився поблизу від штабу дивізії. Командир дивізії, побачивши двоколку, ступив кілька кроків назустріч.
– Хто поранений? Тяжко?
Євстигнєєв кинув повід і, віддаючи честь, відповів:
– Тяжко, товаришу полковник… У груди осколком…
Полковник підняв шинель:
– Туркенич?!.
Поранений на мить опритомнів, але говорити не міг. Життя зосередилось у великих сірих очах. Він поворушив губами, намагаючись щось сказати. Упізнавши полковника, Туркенич хотів підняти руку, але відразу опустив її.
Полковник узяв цю холодіючу, безсилу руку і, намагаючись говорити звичайним тоном, сказав:
– Нічого, Ваню, не сумуй! Зараз тебе оглянуть лікарі, перев'яжуть добре, лікуватимуть. І знову повернешся в нашу дивізію. Правда, друже?
Туркенич нічого не міг відповісти, голова хилилась набік, очі заплющувались.
Офіцери й солдати оточили двоколку.
– Тяжко поранений… старший лейтенант
– Навряд чи виживе… В груди осколком…
Командир дивізії звелів подзвонити в штаб армії, прохаючи прислати відомого всьому фронту спеціаліста-хірурга.
– Чого ж ви стоїте? – звернувся він до санітарки.-Негайно в медсанбат. Скажіть лікареві, що я прошу зробити все можливе. І щоб мені відразу ж подзвонили про результати першого огляду.
…Рана виявилась дуже небезпечною: великий, з рваними краями осколок снаряда глибоко проник у грудну клітку.
– Ми вжили всіх заходів,- сказав лікар ад'ютантові командира дивізії.- Зробимо переливання крові. Через дві години приїде професор, порадимось разом, що можна ще зробити. Але не буду приховувати: рана страшна, та й крові багато втрачено.
Лікарі доклали всіх зусиль, але врятувати Туркенича було неможливо. Кров уперто пробивалась крізь тугу пов'язку, накладену досвідченим лікарем. Рідшим і слабішим ставало дихання…
Надвечір Туркенич знову на мить опритомнів. Він подивився на чергову санітарку, перевів погляд на серйозне обличчя лікаря. Насилу повернув голову до вікна. Легенький вітерець ворушив верхівки дерев; наступав тихий, ясний вечір.
Туркенич глибоко-глибоко зітхнув. Червона піна виступила в куточках губів. Він завмер… Життя відлітало… відлетіло…
Санітарка підійшла до вікна й відчинила вузеньку створку. Останнє проміння сонця заглянуло в просторе приміщення медсанбату.
***
Минуло два дні. Стихли постріли гармат. Бої точились уже далеко за Глогувом. У містечку знову почалось мирне життя: з полів звозили на токи важкі снопи жита й пшениці; з навколишніх лісів повертались у свої хатки місцеві мешканці; синій димок закучерявився над критими червоною черепицею будиночками. Глогув – невелике містечко, проте і його не пошкодувала війна: на самому в'їзді, в містечко чорніло згарище спаленої німцями школи; у багатьох будинках вибиті рами; обвуглились і почорніли дерева вздовж вулиць.
…Ховали Туркенича ввечері. На околиці Глогува лунала траурна мелодія. Тужливі звуки линули над полями й перелісками. Покрита червоним полотнищем труна височіла на лафеті гармати. Щільними рядами ішли в строю солдати першої і другої рот другого батальйону – їх командири просили призначити на похорон саме ці роти. Виднілися білі косинки і червоні нарукавні хрести медичних сестер, вузенькі погони лікарів. І звідусюди – з вулиць містечка, з навколишніх хуторів – прийшли місцеві жителі провести в останню путь радянського офіцера. Дівчата й хлопці несли квіти.
Офіцери зняли труну з лафета і понесли до могили. її викопали друзі Туркенича, обіч з якими він воював у останньому бою. Серед них був і Євстигнєєв – він стояв тепер у перших рядах бійців, що вишикувались перед могилою.
Сумно і тяжко було на душі солдата. Затуманеними очима дивився він, як до труни підійшли командир дивізії та начальник політвідділу. Говорили коротко, всі знали свого бойового товариша, його геройську пїдпільну боротьбу в Краснодоні, самовіддану працю в політвідділі дивізії.