Iван Туркенич
Шрифт:
– Підбив! – закричав Туркенич, замалим не піддавшись спокусі випростатись, аби побачити, куди влучив.
Уривчастий рев мотора залунав зовсім близько: ще один танк, важко перевалюючись на купинах, що вкрили долину, виринув на лінію оборони і на великій швидкості попрямував на останню гармату другої батареї.
– Як же це? Невже не встигнуть? – подумав уголос Туркенич, побачивши, як танк посунув прямо на гармату.
Та за мить гармата була націлена на ворога. Блиснув вогонь, але постріл виявився єдиним і марним: поспішаючи, навідник промахнувся. Другого пострілу він
…Ворог зазнав чималих втрат: шість танків чорніло поблизу першої та другої траншей. Але в цьому короткому запеклому бою потерпіли і гарматні батареї: із семи гармат двох батарей, які відбивали атаку танків, Туркенич побачив тільки три.
Бій перемістився на позицію винищувально-протитанкового дивізіону, чіткі удари гармат гучно відлунювали в гаю.
Поранений боєць, що лежав на дні ходу сполучення, насилу підвів голову і спитав:
– Невже обійшли нас?
– Ну, що ти! – відповів Туркенич.- Тепер не сорок другий рік, сила у нас інша. Кілька машин, правда, зуміли прорватись, але в глибині нашої оборони їх не так зустрінуть!
У повітрі почувся різкий свист і шум наших штурмовиків, що на бриючому польоті пронеслись ряд за рядом у тил противника.
– Бачиш, як піхоту й артилерію з повітря підтримують? – зауважив Туркенич.
У цей час характерний, розкотистий грім перекрив шум бою.
– «Катюша»!.. «Катюша» заграла! – пожвавішав поранений, забувши про біль і намагаючись підвестись.
– Лежи, лежи,- нахилився над ним Туркенич.- Зараз тебе перев'яжуть і віднесуть у медсанбат – он бачиш, санітарки з'явились.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Почався 1944 рік. Частина, де був Туркенич, з боями ішла до Польщі. В зимових шатах простяглися навколо землі України. На вододілах і невисоких пагорбах височіли вікові праліси, і сонячні зайчики спалахували на посріблених інеєм пухнастих соснах.
То тут, то там проступали сліди воєнної грози: обвалені окопи й ходи сполучення,чорні безформні кістяки згорілих танків, загрузлі в болотах розбиті німецькі машини. Он за озером, недалеко від перехрестя польових доріг, на лісовому фоні вирізняється довгастий курган з слідами жорстокого бою. А трохи віддалік ледь помітний горбок.
Що таїть він? Може, це могила партизана-білоруса? Чи місцеві жителі тут таємно поховали солдата Радянської Армії, якого вони, рискуючи життям, підібрали вночі на полі бою і намагались вилікувати дбайливим піклуванням і настоями цілющих весняних трав? Так з'явилася в густому лісі ще одна могила.
Ох, могили, могили!.. Безіменні скромні горбочки, ви майже зрівнялися вже з рідною землею… Скільки ж вас розкидано уздовж доріг великої війни! Нашвидкуруч копали вас друзі-однополчани. Поодинокими пам'ятниками височієте ви і серед моря кубанської пшениці, і в березових перелісках Орловщини, і в широких сухих степах Донбасу, і в білоруських пущах. Німі свідки смертельної сутички з ворогами, тихо спочиваєте ви у вечірніх
Туркенич з самого ранку перебував на командному пункті другого дивізіону, яким командував недавно призначений на цю посаду капітан Михайлов. Разом Із зв'язківцем Пашею Скворцовим Туркенич обійшов майже всі вогневі позиції батарей і, важко видираючись на косогір, повертався на командний пункт.
– Ти, Пашо, хоч уночі спав?
– Майже ні, товаришу старший лейтенант.
Білявий короткий чуб і такі ж білясті вії слабо відтіняли змарніле бліде обличчя молодого бійця з незагоєним шрамом на щоці.
– Ми вночі ПСП * з лейтенантом Травінцевим ходили вибирати,- пояснив Скворцов.
* ПСП – передовий спостережний пункт.
– Ну, нічого, сьогодні поспиш досхочу.
– Знову не доведеться, – серйозно, навіть з якоюсь гордістю за те, що він, як дорослий, переносить тягар похідно-бойового життя, сказав Паша,- іду чергувати на ПСП.
– Давай покуримо,- запропонував Туркенич і сів на пеньок край дороги.
Паша сів поблизу від командира, скрутив цигарку, недовірливо поглядаючи на похмурий ліс, що обступив галявинку з усіх боків. Густий димок тютюну сірим серпанком повис над кучугурами снігу.
– Звідси наш ПСП видно: он за першою траншеєю нашої піхоти – метрів двісті уперед невеличкий пагорб, за ним чагарник. Там і вибрали ми вчора наш пункт. Далі польова дорога проходить, її звідси не видно.
Туркенич подивився в бінокль, куди вказав Паша:
– Хороше місце вибрали, там повинен бути великий обзір.
– Зате цілу ніч проходили, замалим до німців не втрапили, але все-таки вибрались і навіть сховища викопали, тепер там можна вартувати під самим носом у фриців.
Туркенич подивився на Пашу, і йому стало жаль цього хлопчиська з м'яким пушком на підборідді і густими веснянками на кирпатому носику, жаль його втраченого дитинства і юності.
«Тепер, якщо навіть скоро закінчиться ігійна і його відпустять додому,-думав Туркенич,- все одно у нього не буде справжньої юності. Він у неповних вісімнадцять років став зовсім дорослим. І всьому винуватий фашизм».
А Паша, дивлячись на завмерлі в снігових шатах дуби та берези, згадав рідні ліси.
Вийнявши планшетку, Туркенич іще раз звірив місцевість з картою і звернувся до Скворцова:
– Ну, перекурили і ходімо!
Солдат хутко підвівся і рушив за командиром, на ходу поправляючи ремінь автомата. Але спогади про далеку домівку, що так жваво постали в його пам'яті, коли він дивився на могутні кремезні дуби, усе ще не кидали його.
– А дуби у нас, в Мордовії, далебі кращі за тутешні! Ого які! В три обхвати. По триста років стоять.
Туркенич посміхнувся:
– У три обхвати? Значить, метрів шість у діаметрі?
– Не менше, товаришу командир, не менше! – вигукнув Паша.- У нас на дні Сури або Мокші морені дуби досі лежать. Подумати тільки – кілька віків у воді! І міцні вони страх! Не те що залізо – сталь не бере, твердіші від будь-якого металу, їй-богу!
Туркенич озирнувся на Пашу, і легенька усмішка промайнула по його стомленому обличчю.