Iван Туркенич
Шрифт:
Увагу Туркенича привернула група піхотинців, які причаїлися в невеликому чагарнику. Один із бійців заліг за деревом, що самотньо стояло попереду окопів.
«З гранатою…» – подумав Туркенич, стежачи за боєм, що розвивався на його очах. Зовсім близько від бійця, на відстані кількох десятків метрів виріс німецький танк. Його екіпаж вів безперервний вогонь по наших піхотинцях із гармати і- кулеметів.
Стиснувши гранату, боєць поліз назустріч ворогові.
– Ах сміливець…- прошепотів Туркенич,- сам на сам проти танка.
Пілотка
«Куди ж він? А-а, правильно розрахував: за пагорком хоче заховатись»,- хвилюючись, продовжував стежити за ним Туркенич.
Здавалося, що сміливий піхотинець досягне своєї мети: танк був уже від нього метрів за п'ятнадцять. Ще мить – і граната, описавши півколо, полетить прямо під гусениці. Хмарка сивого диму й куряви злетіла на місці поєдинку бійця з танком.
Туркенич зрозумів, що сталося: кулеметна черга пронизала піхотинця, і граната вибухнула у нього в руці.
Туркенич мимоволі заплющив на мить очі. Коли він знову глянув у бінокль, танки вже прорвалися крізь лінію першої оборони. Дві ворожі машини зупинились перед окопами, підбиті пострілами із протитанкових гармат, але основна сила наступаючої танкової групи посувалася до другої траншеї. Танки розділились: приблизно половина з них посунула на позицію винищувально-протитанкового дивізіону, а інші вели бій із захисниками другої траншеї та гарматною батареєю. Артилеристи вели густий вогонь прямою наводкою, то тут, то там злітали фонтани чорної землі. Одна з ворожих машин зупинилась.
– Іще, ще б разочок!.. Бік підставив!..- голосно промовив Туркенич.
І, ніби здійснюючи його пристрасне бажання, від нового влучення снарядів танк здригнувся і завмер на місці. З машини повалив дим, вирвались вузенькі язики полум'я.
Але інша частина танків півколом охоплювала позицію батареї. Вони зосередили вогонь на крайніх гарматах.
Туркенич добре знав обслугу цих гармат, розмовляв з трохи повільним Ареф'євим, заряджаючим четвертої гармати. Його друг з третьої гармати Чернишов, на відміну від Ареф'єва, був рухливий, моторний і нерідко квапився виконати наказ, навіть до ладу не усвідомивши змісту поставленого завдання.
Ареф'єв жартома називав свого приятеля «скороспіхом», а той, у свою чергу, добродушно кепкував над «сибірським ведмедем». Ареф'єв, уродженець Красноярського краю, не ображався на це прізвисько, спокійно погоджуючись:
– Було таке, і на ведмедя з облавою не раз ходив.
Але тепер обидва приятелі діяли напрочуд чітко і злагоджено. В умовах жорстокого бою з наступаючими танками, коли вогонь точився на найкоротших дистанціях, успіх залежав від якихось хвилин.
Туркенич бачив, як швидко і спритно заряджали свої гармати Ареф'єв та Чернишов, як невтомно вели вони рясний і влучний вогонь.
Два танки темніли на сріблястій,
Яскраве, сліпуче світло спалахнуло між третьою і четвертою гарматами батареї. Туркенич побачив, як розтрощена снарядом крайня гармата нахилилась набік. Ні Ареф'є-ва, ні Чернишова не було видно…
Гул моторів наростав. Танки з'явилися праворуч від затихлої батареї.
– Прориваються до останньої траншеї,- прошепотів Туркенич.
Нахиляючись, короткими перебіжками він поспішив туди ходами сполучень. Попереду траншея майже під прямим кутом вигиналась до невеличкого рівчака, за яким починалося поле. Там уже з'явилися ворожі танки.
Короткий різкий постріл із траншеї примусив Туркенича ще більше прискорити ходу.
– Протитанкова!..- промовив він і, не дійшовши до повороту, роздивився навкруги.
«Чого ж це вони замовкли?.. Танки зовсім близько!» – подумав Туркенич, побачивши двох піхотинців біля протитанкової гармати. Підбігши ближче, він побачив, що стрілець якось неприродно прямо витягнув обидві руки, ніби хотів підтягнути до себе затихлу гармату, його товариш лежав долілиць, стискуючи руками голову, з якої цебеніла кров. Обслуга була виведена з ладу.
Туркенич підбіг до протитанкової гармати. Він любив цю зброю і курсантом артилерійського училища кілька разів заслужив подяку за влучну стрільбу із «маленької гарматки» – так молоді артилеристи поміж себе називали ці небезпечні для танків гармати.
Поранений стиха застогнав, але товариш не міг допомогти йому.
«Устигну перев'язати… Хоча б не стік кров'ю!» – подумав Туркенич.
Боєць лежав непритомний, як і раніше, стискуючи голову руками.
– Нічого, браток, нічого… потерпи трошки… я тебе перев'яжу…- говорив Туркенич, не зовсім уміло, але швидко забинтовуючи голову бійця. Поранений розплющив очі і хрипко, ледь чутно промовив:
– Облиш мене… он вони… близько.
Туркенич озирнувся. Два танки, підминаючи кущі чагарника, з'явилися зліва від окопу. Зціпивши зуби, офіцер закінчував перев'язку, раз у раз поглядаючи на машини ворога. Вони все наближалися.
– Устигну, устигну… повинен устигнути! – шепотів Туркенич, обережно опускаючи солдата на дно окопу.
Через хвилину він знову пішов до гармати.
Нелюдським зусиллям волі він зосередився, ловлячи на мушку німецький танк. Туркенич вирішив підпустити його на гранично коротку відстань, щоб першим пострілом зупинити ворога.
У ці вирішальні хвилини він не звертав уваги ні на гарматні постріли, ні на скоромовку кулеметів. Вся увага його була прикована до танка. Яка радість охопила Туркенича, коли він побачив, що танк здригнувся і завмер!