Капітан Зірвиголова
Шрифт:
Отак капітан Зірвиголова завербував першого добровольця до своєї роти розвідників.
У Марселі Жан завербував ще одного добровольця, який досі працював кухарчуком на морському пароплаві, а тепер був безробітним. Його, як і всякого провансальця, звали Маріусом, і він охоче відгукувався на прізвисько «Моко».
В Александрії Жан завербував одразу двох. То були юнги: один — італієць, другий — німець; обидва щойно вийшли з лікарні і чекали відправки на батьківщину. Німця звали Фріцем, італійця — П'єтро.
Засміявшись, Жан сказав Фанфану:
— Четверо —
В Адені Жан натрапив на двох алжірських арабів, їх вивіз з Алжіру губернатор Обока [11] , але вони втекли від нього і тепер намагались якось влаштуватися. Вони говорили ламаною французькою мовою і охоче погодилися піти за молодим чоловіком, який в усіх викликав довіру, а до того ж запропонував їм солідну плату.
Нарешті, уже в Індійському океані, він на пароплаві зустрівся з родиною французьких емігрантів, що їхали шукати щастя на Мадагаскарі. Їх було п'ятнадцятеро, з племінниками та іншими далекими родичами. І, на жаль, всі вони були такі вбогі, що навіть легендарна вбогість Іова [12] , мабуть, здалася б їм багатством.
Молодість і ентузіазм Жана справили велике враження на цей маленький клан, і йому пощастило умовити трьох юнаків їхати з ним у Трансвааль. Під приводом відшкодування втрат за три пари здорових молодих рук, які він тимчасово відбирав від родини, Жан вручив главі сім'ї десять тисяч франків і обіцяв виплатити стільки ж після закінчення кампанії.
«І все-таки мені хотілося б поповнити свій загін до дюжини», думав Жан, перетворившись із капрала на взводного.
Результати, яких він домігся в Лоренцо-Маркесі, перевершили всі його сподівання.
Жан, який звик покладатися тільки на самого себе, привіз із Франції на сто тисяч франків зброї, боєприпасів, одягу, взуття, спорядження і збруї. Він знав, що на війні все може бути потрібне. Щоправда, його трохи турбувало питання про вивантаження цього більш ніж підозрілого багажу на португальській території. Проте, незважаючи на свою молодість, наш друг був досить далекозорим і досвідченим хлопцем, бо небезпечні пригоди є найкращою школою життя. Тому, коли корабель пришвартувався, Жан спокійнісінько залишив на його борту свій величезний вантаж, а сам пішов одразу ж додому до начальника митниці.
Португальський уряд погано платив своїм службовцям. Грошей їм видавали мало, а часто-густо і зовсім не платили. Зате вони мали цілковиту можливість викручуватися самим як завгодно із цього неприємного становища. Вони й викручувались, та ще так спритно, що жили зовсім непогано і навіть досить швидко наживали собі багатство, а це, безперечно, свідчило про їх дивовижні адміністративні здібності.
Жан Грандьє, знаючи цю особливість їх існування, поговорив кілька хвилин (адже час тепер — гроші!) з його превосходительством і тут же дістав дозвіл на негайне вивантаження свого багажу.
Його превосходительство зажадав лише запевнення, що в численних
Жан, не моргнувши, охоче запевнив його у цьому і сплатив митні податки.
Багатьом ці податки здалися б, мабуть, трохи роздутими, бо вони склали чималеньку суму в тридцять п'ять тисяч золотих франків, з яких лише п'ять тисяч припадали урядові, а тридцять ішли в кишеню його превосходительства. Але ж його превосходительство, в свою чергу, мусив винагородити за тимчасову сліпоту англійських контролерів, а це коштувало йому кількох крон.
Жан був у захопленні від своєї угоди і наказав, не гаючи ані хвилини, вивантажувати «знаряддя виробництва», яке тут же було відправлене залізницею у Преторію [13] .
Невичерпна великодушність і нескінченна веселість Жана справляли сильне враження на всіх, хто зустрічався з ним. Його уміння, не командуючи, одним лише словом або навіть просто жестом примусити скорятися йому, його стриманість, його сповнена власної гідності невимушеність у поводженні з людьми, його впевненість у собі — усе виказувало в ньому вожака.
Перші його товариші, фанатично повіривши в нього, вербували йому нових і нових прихильників. Вони привели до нього двох молодих креолів з Реюньйону [14] , які, пошукавши щастя у шахтах Трансваалю, повертались додому без єдиного шеляга. Потім завербували двох молодих португальських солдатів, що дезертирували із своїх частин, і, нарешті, юнгу торговельного флоту, палкого любителя пригод, який негайно покинув свій корабель, щоб приєднатися до них.
Тепер їх зібралося п'ятнадцять хлопців, що мріяли про подвиги. І хоч серед них були представники найрізноманітніших національностей, всі вони прекрасно вживалися один з одним, злившись у тісну, дружну сім'ю.
Через двадцять чотири години після цього поїзд мчав їх у Преторію, куди вони й прибули без особливих пригод. Жан Грандьє пішов до президента Крюгера, який зараз же прийняв його разом з товаришами.
У Трансваалі не існувало ніяких перепон між президентом і його відвідувачами: ні приймальних, ні ад'ютантів, ні секретарів, — вільний доступ для всіх, у кого була справа до цього високошановного в народі державного діяча, нелюдську енергію якого, здавалося, увібрав у себе весь хоробрий народ Трансваалю, що воював за свою незалежність.
Волонтерів на чолі з їх командиром увели у великий зал. Тут біля заваленого паперами письмового столу сидів президент, риси обличчя якого були відомі всьому світові з фотографій.
Секретар, стоячи поруч нього, перегортав депеші і за вказівкою президента швидко робив на них помітки. У кутку міцно стиснутих губ старого звисала його незмінна люлька, подимлюючи після методичних і коротких затяжок.
Виразисте, з великими рисами і масивним підборіддям обличчя цього кремезного велетня було облямоване густою бородою, а трохи примружені очі пронизували співрозмовника гострим поглядом, що бентежив своєю твердістю і внутрішньою силою.