Капітан Зірвиголова
Шрифт:
Не будемо говорити про його дивовижну здатність переносити мороз у п'ятдесят градусів, про надзвичайну спритність, яку він виявив у боротьбі з дикими звірами — величезними полярними вовками, — скажемо тільки, що, тяжко поранений, поморожений, виснажений втратою крові, він власноручно вбив п'ятьох бандитів із зграї «Коричньової зірки» і визволив свою сестру і Жанну Дюшато з полону у цих лиходіїв. У Францію він повернувся казково багатий і захоплений тією жадобою пригод, що не дає спокою всім тим, хто хоч раз пізнав чарівність цього хвилюючого життя.
Відпочивши кілька
Палке і благородне серце Жана Грандьє миттю запалало співчуттям до двох маленьких південноафриканських республік, що боролися за свою незалежність.
Його захоплювали спокій, гідність і велич старого, патріархального президента — благородного Крюгера [8] , в якому він вбачав живе втілення древніх чеснот мужнього бурського народу.
Він закохався в бурів, оцих солдатів-добровольців, що ненавиділи війну і взялися за зброю лише в ім'я захисту святого діла національної незалежності. В той же час він усім серцем обурювався вчинками англійців-завойовників, які розв'язали війну, кинувши численну й могутню націю проти двох крихітних держав. Уже один тільки цей факт разючої нерівності сил здавався йому величезним злочином проти людства.
З одного боку — найдужча, найбагатша в світі імперія з населенням у чотириста мільйонів підданих, з першорядною армією, флотом, колоніями, високорозвиненою промисловістю, величезними фінансовими ресурсами. Колос, володар морів і суші — цілої третини земної кулі! З другого боку — два невеличкі народи, що ледве налічували чотириста тисяч жителів, мирних землеробів, які мріяли тільки про мирне життя без усіх тривог, що потрясають людське суспільство.
Жан тремтів за них, дивувався байдужості цивілізованих народів, обурювався тим, що жоден із цих народів не насмілився чи не зміг перешкодити цьому несправедливому нападові, зробленому на другий же день після «Міжнародної мирної конференції».
Він говорив собі:
«Якщо великі держави такі егоїстичні і підлі, а та огидна річ, що зветься політикою, потурає їх егоїзмові і підлоті, то всі чесні люди, люди великого серця, повинні відгукнутись і діяти, не шкодуючи свого життя. Я молодий, сміливий і вільний у своїх вчинках, я люблю пригоди, мене приваблює все величне і добре. Я прагну віддатися душею і тілом благородній справі захисту слабших. І тому я стану добровольцем трансваальської армії».
Він поділився своїм проектом з сестрою Мартою і її чоловіком, Леоном Фортеном. Ті щиро його схвалили.
Та й хто б міг перешкодити йому вільно розпорядитися своїм життям і своїм майном?
Після зворушливого прощання із своїм другом Полем Редоном, який на той час одружився з Жанною Дюшато, він вирушив у намічену подорож.
Марта і Леон проводжали Жана Грандьє. Він їхав о восьмій годині сорок
Коли вони підкотили до величезного вокзалу, якийсь підліток років п'ятнадцяти кинувся відкривати дверцята розкішного екіпажа. Лакей Жана, скочивши в ту ж хвилину з козел і ображений непроханим втручанням у його службові обов'язки, так брутально відштовхнув хлопця, що той простягся на весь зріст, боляче вдарившись обличчям об брук.
Багатство не зробило сердець героїв Клондайку жорстокими. Усі троє мимоволі ойкнули, а Жан, квапливо вийшовши з карети, підхопив хлопця під пахви і поставив його на ноги:
— Не дуже боляче?.. Усе ціле?.. Пробач, друже, і, прошу тебе, прийми невеличку винагороду.
А підліток, хоч у нього струменіла з носа кров і йому було дуже боляче, примусив себе посміхнутися і пробурмотів:
— Ви надто добрі, але, далебі, нічого…
Ані докору, ані найменшого наміру влаштувати скандал, щоб мати з цього вигоду.
Від погляду Жана не сховалися приємне обличчя і охайний одяг підлітка, в якому не було нічого від класичного типу неповнолітніх жебраків. Зовнішність Гавроша [10] і аж ніяк не вуличного хулігана. Усе це за мить промайнуло в голові у Жана. Пошукавши в жилетній кишені, він витяг звідти жменьку монет і простягнув їх хлопцеві.
— Бери, не соромся, — сказав Жан Грандьє, — і не згадуй лихом нашу зустріч.
Хлопець червоніє, блідне, дивиться, роззявивши від подиву рота, на золото і, нарешті, вигукує:
— І все це мені? Тільки за те, що мене гепнули на брук? От здорово!.. Дякую вам, князю! Нарешті я виберуся з міста і помилуюся білим світом!
— Ти любиш мандрувати? — спитав Жан.
— Скажено! Ще з пелюшок мріяв… А тепер ось, дякуючи вам, зможу купити квиток до Марселя.
— Стривай, стривай, а чому ж саме до Марселя? — вигукнув Жан.
— Тому що вже там я якось викручусь і неодмінно потраплю в країну бурів.
— Що?! Ти хочеш у добровольці?! — мимоволі вирвалося у Жана.
— Атож. Дуже вже хочеться поколошматити цих англійчиків, що мучать бурів!
Леон Фортен і його дружина з цікавістю прислухалися до розмови, а співбесідники перестрибували з п'ятого на десяте.
— Як тебе звати? — без зайвих передмов спитав Жан.
— Фанфан.
— Де живеш?
— Колись жив на вулиці Гренета, двадцять, а тепер так, взагалі… ну, просто на вулиці.
— Батьки є?
— Батько. Пиячить усі триста шістдесят п'ять днів на рік і вже ніяк не менше, як двічі на добу нагороджує мене стусанами. А позавчора зовсім з дому вигнав.
— А мати?
— П'ять років як померла, — відповів хлопчик, і на очах у нього заблищали сльози.
— То, значить, ти твердо вирішив записатися в трансваальську армію?
— Атож!
— В такому разі, Фанфан, я беру тебе з собою.
— Не може бути!.. Дякую від усього серця! З цієї хвилини я ваш і на все життя! Побачите, яким відданим вам буде Фанфан!