Капелан Армії УНР
Шрифт:
Москви, лякав отця Павла Смарагд безнадійністю української
церковної справи взагалі і на західних теренах
зокрема:
– Марний ваш клопіт, тут, на центральних землях,
істинно канонічне російське православ’я вже століттями
коренилося, а Західну Україну чорним крилом
69
уніятство накрило… То ж ви мені схожі на сівача, що
розкидає зерно на камені, і, безумний, сподівається,
тижнями йти по Синайській пустелі, схожій хіба на марсіанський
пейзаж, де травинки жалюгідної не зустрінеш,
в тій пустелі направо й наліво сієте ви із заплющеними
очима на безводний пісок, тільки ваше зерно неминуче
висхне і струпішає…
– Шкода, що не бачили ви, як стрічали Петлюру на
майдані святої Софії, коли вигнав з Києва більшовиків…
І так само, як правили панахиду по гетьманові Мазепі,
– отець Павло все силився у світосприйманні Смарагда,
щирого по-своєму, відділити нелукаве бажання служити
церкві від незлікованої гордині та звихнутого месіанізму,
він крутив те подумки, як пляшку з олією навпіл з
водою, і так крутив, і сяк вертів, та ніяк олія не відділяється
– хіба тільки з часом зможе відстоятися? – Шкода,
що не бачили ви тоді очей українського люду, їх молитовного
поєднання і здвигу… І так само на наших братів,
греко-католиків, не варто, гріх непростимий зизом
дивитися.
У неправдивості та марній злобі Смарагда тепер
отець Пащевський мав можливість переконатися вже як
парафіяльний священик. Ні, не чужою була українська
церковна справа для тутешнього люду, і не мав він якихось
проблем, окрім щирої приязні, із греко-католицькими
отцями. Навпаки, отець Павло аби встигав відгукуватися
на прохання осередків «Просвіти», що пішли в гін,
як молоде жито по перших весняних дощах, і не тільки в
своїй парафії, його то просять відправити службу Божу
з нагоди закладення першого просвітянського дому в
Рівному, то відслужити літургію і панахиду у роковини
смерті Тараса Шевченка в Острозі, перше богослужіння
Іван КОРСАК70
у цьому столітті українською мовою в Луцьку, а ще перша
панахида по гетьманові Іванові Мазепі… По-різному
в різні часи ставилася польська влада до українських
справ, і церковних зокрема, але коли те ставлення було
лояльним, то і в її бік не вовком дивилися – в рамках поїздки
по Волині президент Ігнацій Мосціцький виявив
бажання відвідати Чесно-Хресну церкву, де настоятелем
А ще в отця Павла, мов після затяжної зими, нарешті
відтанула душа – визволив-таки з радянської резервації
свою сім’ю, першим обняв синів Миколу та Григорія,
ще за деякий час і дружину з донькою Раїсою та сином
Володимиром, а старшеньких три дочки уже по світах
роз’їхалися.
Несподівано прийшло повідомлення про державну
нагороду польського уряду. Власне, то була вже друга
спроба, від першої ціле десятиліття збігло…
Восени двадцять першого року в табір для інтернованих
прибула група офіцерів Генерального штабу
Польщі. Перед стрій вишикуваних українських вояків
вийшов вперед старший із їх командирів.
– За участь у війні з більшовиками, за мужність і звитягу
в боротьбі за вашу і нашу свободу признано урядом
Польщі великій групі українських вояків високі державні
нагороди.
У списках удостоєних орденів були, звісно, й духовні
особи, а прізвище отця Павла стояло аж ніяк не останнім.
Зі словом відповіддю від українців виступив генерал
Марко Безручко.
– Ці ордени є визнанням правдивих військових подвигів.
Але їх не годиться від союзників приймати нам за
табірними дротами.
71
До урядових нагород був вагомий грошовий додаток,
такий доречний у злиднях і необлаштованості, що
принижували гідність.
Стрій вояків не зламався, жоден не ступив крок уперед
за нагородою.
Тепер прийняв орден отець Павло, то для нього був
орден істинно за вашу і нашу свободу, хай ще не здобуту
навіть для української справи, але вона прийде неминуче,
несхибно і невідворотно…
12
– Ваші високопреосвященства, всечесні отці, щироповажана
громадо! – посол сейму Петро Певний говорив
неспішно, трішки розтягуючи слова, і це надавало його
голосу особливої врочистості. – Цього похмурого листопадового
дня, але соняшного в наших душах, дозвольте
мені відкрити наші перші, установчі збори Товариства
імені митрополита Петра Могили.
Плескіт долонь знявся й пішов гуляти, перекочуватися