Капелан Армії УНР
Шрифт:
ці сільські церкви належать самому народові. В них він
хрестився й молився, біля них ховав своїх померлих. В їхніх
стінах скупчене те, що в народі найсильніше, а часто
найбільш спасенне перед лицем розгнузданої агітації,
– це – віра батьків… Вона виведе його на путі кращі, ніж
усякі судові позови, в яких народ буде бачити тільки ворожі
до нього наступи. Я чув вже, що народ готовий реагувати
на них вороже
83
не приймають жодної участі в ревіндикаціях. І я радий,
що можу це сказати».
Відлучення від церкви, та ще й в таку непросту пору,
знаного і шанованого людом усього краю лікаря і громадського
діяча сколихнуло українство, говорили про аналогію
з анафемою Іванові Мазепі, львівське «Діло» друкує
«Відкритий лист посла Івана Власовського до митрополита
Варшавського і Волинського Діонисія», де на фактах
доводиться, що відлучено його як провідника українського
церковного руху. Як снігова лавина, що наростає, спадаючи
з гори, наростали протести в парафіях, з Митрополичої
ради виходять знакові постаті, у рідній Річинському
володимирській парафії півсотні вірних вимагали
і їм оголосити анафему, раз так несправедливо вчинили з
лікарем, збори православної інтелігенції у Варшаві визнали
цю постанову Синоду «не зобов’язуючою»…
В особистій розмові з Арсеном Річинським Пащевський
наважився-таки поставити нелегке запитання:
– А чи не можемо ми зробити якісь кроки назустріч,
аби для обох сторін було прийнятним вийти із ситуації? –
Він говорив «ми» так, наче то і його відлучали від церкви.
– Навіть не знаю, що тут найбільший мудрець може
вдіяти, – Річинський уже перегорів, та все ж гірчинки у
голосі не міг приховати. – Ось читаю у постанові Синоду:
«Речинскій проявил явное ожесточеніе й неисправимость
в своих злых и вредных побуждениях и действиях,
не оценив милостиваго отношения к нему своего
архипастиря».
– І все ж маємо діяти через «не можу», зрештою, ви
самі це не раз доводили, – отцеві Павлові самому бракувало
сили, аби вести таку розмову.
Лікар раптом засміявся, неголосно і без можливої
злоби.
Іван КОРСАК84
– Ось ще гарно писано, – він підсунув до Пащевського
текст синодальної постанови. – Чи не правда, вельми
вишукано сказано: владика так учинив, аби «смягчить
окаменелую душу Речинского и научить его православие
пєти
– Хто не грішний, хай першим каменя кине, – тепер
ота гірчинка у мові його співрозмовника чулася і в голосі
отця Павла. – А згадайте, як митрополит за згодою польського
уряду і на його кошти їздив до голів православних
церков на Схід, відвідав західні держави, взяв участь у
Всесвітній конференції християнських церков, зустрівся
зголовоюАнгліканськоїцеркви–абизакріпитисявправославному
світі. Задумане робив він успішно, а тим часом
чи не з вашої подачі Український церковний комітет направив
у Лозанну, Всесвітній християнській конференції
меморіал. Мовляв, тут справи хаотично керовані невеличким
гуртом олігархів і тому подібне, словом, вельми
вправний послали ви з погляду дипломатії документ і в
часі вельми доречний. Визнайте і свій гріх…
Річинський на іронію не образився, тільки здивовано
звів брови.
– А хіба я неправду писав?
Пащевський примовк, тої гірчинки в голосі йому
ніяк не вдавалось позбутися.
– То буде нещиро, як назву документ неправдою.
Тільки з юнацьким максималізмом наша справа не стане
успішною, своє відстояти можемо лиш поступовими
кроками… Я пам’ятаю дещо з тексту, з «Української
ниви»: «Доки Вища Влада Польської Православної Церкви
не визнає справедливих українських народніх домагань
і не сповняє їх, доти її участь у праці над об’єднанням
Христових Церков буде позбавлена змісту, як мідь дзвеняча
і бубен гудячий»…
85
Довго тривала та непроста розмова…
А тим часом протести на підтримку Арсена Річинського
ширилися у парафіях, мова доходила до невизнаня
митрополичої влади, українські посли в польському
Сеймі також виступили з відкритим листом. Мужність
Річинського визнали навіть недруги, коли прочитали у
пресі його звернення.
«Успішна оборона прав і майна Православної Церкви,
– особливо під час збільшеного натиску на неї з боку
польського клиру, – можлива тільки спільними зусиллями
нашого громадянства і церковної влади. Одначе у багатьох
випадках серед українського громадянства справа
моєї анафеми стоїть на перешкоді до такого з’єднання
наших оборонних церковно-народніх сил; без сумніву, ця
справа буде порушена і на Церковнім Соборі, хоч це може