Капелан Армії УНР
Шрифт:
коедукаційної гімназії перебував до 1 вересня 1926 року. В
1920–1925 роках Іван Федорович був концесіонером названої
гімназії як уже приватної за часів польської влади.
Обіймаючи посаду директора гімназії, він наполегливо
почав українізацію навчального закладу (гімназія працювала
в Луцьку з 1895 року). Переведення навчання в гімназії
на українську мову йшло поступово, оскільки не вистачало
підручників та вчителів відповідної
Власовський викладав українську мову, літературу, філософську
пропедевтику. Іван Власовський вів активне громадське
життя, був членом «Просвіти»; часто виступав перед
волинянами з лекціями та рефератами. Був організатором
Шевченківських урочистостей у Луцьку в 1922–1928 роках.
Разом з Арсеном Річинським виступив ініціатором скликання
в Луцьку 5-6 червня 1927 року Загально-Волинського
Православного з’їзду, який висловився за українізацію православної
церкви в Польщі. Видавав церковно-громадський
часопис «Рідна церква».
В 1935–38 роки редактор журналу «Церква і народ»; один
з організаторів луцької «Просвіти». Був ув’язнений польською
владою.
У 1944 році Іван Власовський емігрував спочатку в Прагу,
де працював у бібліотеках, збирав джерельні матеріали до
найголовнішої праці свого життя «Нарису історії Української
Православної Церкви». В 1944–1948 роках перебував в Німеччині,
де вів активне просвітницьке життя, став директором
Канцелярії Священного синоду, директором Богословського
інституту. В 1948 році Іван Власовський виїхав у Канаду, викладав
богословські науки й українську мову в Колегії Св.
Андрія Первозванного, редагував журнал «Церква і нарід».
У 1948–50-х роках проживав в Торонто, незважаючи на важкі
побутові умови, просвітницької діяльності не залишив. Друкував
статті в часописах «Українське Православне Слово»,
«Рідна церква», «В обороні віри». Протягом 1955–1966 років
вийшло друком чотиритомне у п’яти книгах його видання
«Нарису історії Української Православної Церкви».
10 жовтня 1969 року Іван Власовський помер. Похований
на кладовищі «Проспект» в м. Торонто. В 1974 році вийшло
163
друком видання Українського православного братства Св.
Володимира «І. Власовський. Пропам’ятна книга».
Митрополит Василь (Василь Костянтинович Липківський)
(20 березня 1864, Попудня – 27 листопада 1937, Київ)
Видатний український релігійний
публіцист, письменник і перекладач, борець за автокефалію
українського православ’я, перший митрополит Київський
і всієї України відродженої у 1921 році Української Автокефальної
Православної Церкви.
Майбутній митрополит Василь Липківський народився
20 березня 1864 року в селі Попудні.
Початкову освіту Василь Липківський здобув в Уманській
бурсі, де навчався у 1873–1879 рр. Згодом, у 1879–1884
рр. навчався у Київській духовній семінарії, після закінчення
якої його як кращого учня було направлено до Київської духовної
академії, яку він закінчив у 1889-му з ученим ступенем
кандидата богослов’я.
У 1890-му – у віці двадцяти п’яти років – Василя Липківського
призначено законовчителем Черкаської гімназії, а
через рік – 20 жовтня 1891-го – його було висвячено на священика.
Після цього у 1892 році отця Василя призначили настоятелем
собору в місті Липовці Київської губернії і повітовим
інспектором церковно-парафіяльних шкіл Липовецького повіту
– організатором шкільної мережі.
Нова сторінка у житті протоієрея Василя Липківського,
як і у багатьох віруючих людей, розпочалася з початком Української
революції 1917 року, коли, окрім політичного, з новою
силою прокинувся церковний рух, спрямований на унезалежнення
православної церкви в Україні як церкви національної.
З того часу отець Василь (Липківський) став одним із лідерів
руху за утворення Української автокефальної православної
церкви.
За активної участі «Братства» у листопаді 1917 року прихильники
автокефалії сформували Оргкомітет по скликанню
Всеукраїнського Церковного Собору. Вже незабаром він
Іван КОРСАК164
був реорганізований у тимчасову Всеукраїнську православну
церковну раду (ВПЦР), яка й очолила церковний рух до скликання
Собору та організацію самого Собору.
За рішенням ВПЦР, Собор мав відбутися 7 січня 1918
року, на Різдво, проте цьому завадила українсько-радянська
війна. Згодом дату скликання Собору іще кілька разів переносили.
Загалом, 1918 та 1919 роки видалися дуже нелегкими
для української церкви: дві влади – гетьмана Скоропадського
та Директорії – своїми указами проголошували автокефалію