Київські контури. Вибрані вірші

Могильний Аттила

На півдні

Кімната, стіл і попільничка, і недопалки цигарок, і креслить коло із думок маленька лампа електрична. Вікно у сад і чорна кицька, що котить місяця клубок, а стіни пахнуть, мов бузок, і сходить зірка опівнічна. Старий будинок з мезоніном і оксамитовий сезон — це трохи сумно, трохи мило. А над усе, неначе сон, дзвенить мелодія щаслива і пересмішник — в унісон.

Магічна

вистава

Лише півтіні, півтони і сніг, що падав тихо й замерзав на віях, яскраві кольори зім’яв, розвіяв, зачарував цю ніч, та не затих. У кожне сонне київське подвір’я приніс тривогу і печаль доріг, неначе цуценя, крутився і наспіх зривав дроти високовольтних ліній. Порятував нас алкоголь і дим, і зациганили по колу «Ватру», промоклу, наче сивий пілігрим. І кожному своя судилась карта, та залишалось декілька хвилин, щоб зрозуміти таїну театру.

Останній учень магістра Кнехта

Він, що вийшов нагору по стежці крутій, що стоїть під дощем, ніби грішник, що ішов, як пророчення віще, цим забутим шляхом в самоті. Скільки злетів було, перемог і падінь, і це все — лиш за те, щоб нині подивитись, як тихо собі стукотить товарняк в поруділій долині. Притулився щокою до шорсткої кори цих ялин. І — ні сліз, ні кривди. Тільки — спокій, немовби вода на вікні розмиває гірські краєвиди. …Темно стало, і він прийняв урочистість мовчазного надвечір’я. Тільки глиці повільне падіння по собі залишав.

Бій

Південний вітер геть запорошив котурни і плащі, мечі і пращі, змішав ряди і про страшні напасті центуріонам враз нашепотів. І тишею оливкових гаїв. де стежки плутані, немов галерні снасті, окутував вогні багать пригаслих і колихав шатер багряну тінь. Ощадливі на рухи стали гунни, затих нубійця войовничий клич, і бились мовчки, люто і бездумно, і вже коли на шанцях стала січ і не лишалося надії на рятунок — важка і прохолодна впала ніч.

Учвал під місяцем

У ночі, темні, владні, злі, коли по вінця переповнить, проситимеш: — Ну сотвори хоч хліб насущний, а хоч войну. Бо все не так, все — не гаразд, бо все — підступно і брехливо, тож все — в вогонь, нехай по нас для інших виростають крила. Бо все не варте навіть мли півсвітанкової, і голос ще промовлятиме: — Бери меча, що розірве це коло. Бо чи з пустель, чи з Іудей йде чорна хвиля зрад і рабства, та скаче вершник і мечем проводить лінію незгасну.

Жанна д'Арк

Набридливий

дощ тарабанить. Остання надія — сталь меча. Йоанно, твоїми вустами дихає зараз Франція. Йоанно, за перемогу очі твої — глибокі. А в Франції всі дороги в’яже дванадцятий полк піхоти. Йоанно. Не встигли. Пізно. Роту — в чвал. Щоб фінал, а не щем. Альбіон, Орлеан і діва — переплетені. Не розберем.

ПОРИ РОКУ НА АНДРІЇВСЬКОМУ УЗВОЗІ

Цикл

1. Зима

Рости, братва, немов трава, — все неприступно і казково, так закрутімо Ватерлоо, щоб гвардія не підвела. Замети, вітер, і в альковах панянки в’яжуть помела, бо ще висріблює зима шибки в провулках іграшкових. Весь день в легкому напівсні у грубках зблискують вогні і затихають на обличчях. І сіється із димарів сухий, дзвінкий сосновий дим з ледь чутним запахом живиці.

2. Весна

Коли завулками клубочиться туман і зависає в різьблених піддашшях, з пахучих дрів запалене багаття легким вогнем зігріє руки нам. І переробимо історію слов’янства, де буде Див, і княжий каштелян, і ключник золочених брам, і скрип возів, пошкоджених на марші. Полки вернулися і випили вино у срібних чашах за усіх полеглих. Вже вечоріє. Місто, мов легкий вінок, гойдається на течії зеленій. І тьмаво сяють крізь прозорий шовк чорнявих бранок прохолодні стегна.

3. Літо

Джмелі, і ретро, і Поділ. Крути із придихом, бо свято, і підрядилися зіграти під катеринку давніх днів. Катрена в’язь — така строката. Шинки гудуть, і лине рій легенд про замок і повій, і пасторалі шістдесятих. Sic tranzit glori [1] . Для купців цигиче скрипка, і в безладді снують ватаги горобців. Тож піднімайте повні гальби і бийте з розмаху об стіл за білу кізку Есмеральди.

1

Так минає слава (лат).

4. Осінь

Опівночі біляві діви відчинять вікна зеленаві — прийшли дощі і тарабанять, неначе стріли вуркотливі. Вихляста тінь пливе над нами, закутавши шарфами шиї, змалюємо димавий Київ і вогнищ відблиски багряні. Вже все так близько і непевно — ці переблиски фіалкові і кружеляння навзаємні, а в дрібній сутіні альковів сплітають лінії таємні красуні пишні, барокові.